Козацтво в історії
ранньомодерної України


Важливу роль у витворенні в Наддніпрянській Україні особливого життєвого укладу, зі своїми традиціями, цінностями та устремліннями, відігравала близькість Запорозької Січі. Козацький приклад завжди був приваблюючим ідеалом для вільнолюбного селянина чи міщанина, котрі намагалися його наслідувати, або ж самим прилучитися до козацького товариства. Народження і розвиток українського козацтва — як потужної військової і політичної сили Європейського континенту доби переходу від середньовіччя до Нового часу — не можна осягнути, ігноруючи таке історичне явище як Великий Кордон Європи. 
Селяни. Дереворит першої половини XVI ст.

Великий Кордон Європи сформувався в умовах глобального протистояння християнської та мусульманської цивілізацій кінця ХV— ХVІ ст. Після того, як 29 травня 1453 р. турки-османи увірвалися до столиці Східно-Римської (Візантійської) імперії Константинополя, їхній войовничий запал поширився і на землях Європи. А тому, в ХVI ст. в Європі не було гострішої проблеми, аніж османська загроза. Згодом, коли експансія османів захлинулась і зовнішня межа їх володінь на континенті на кілька століть відносно стабілізувалась, тілом Європи — від Іспанії та Португалії на заході та Причорноморськими степами на сході — простягся Великий Кордон між мусульманською і християнською цивілізаціями. Прилеглі ж до нього території склали широку смугу “земель на кордоні”, де сформувалися відмінні від решти європейських територій унікальні соціальна та військова організації, спосіб життя та ментальні орієнтири.
Козак Мамай. Народна картина

Чи не головною відмінною рисою життя на кордоні стала організація тут особливих військових спільнот, які влада широко застосовувала для оборони кордонів християнської цивілізації від неспокійних сусідів. У Хорватії такими оборонцями стали граничари, в Угорщині — секеї та гайдуки. Влада Габсбурзької імперії виділила для проживання широку прикордонну смугу, яка дістала назву Військового Кордону. На ній добровільні оборонці отримували землю, користувалися правами регіональної автономії, маючи змогу самим обирати собі владу, організовувати власний присуд тощо. Фінансове забезпечення, будівництво укріплень, постачання озброєння та амуніції брали на себе імператор і австрійські провінції, спокій яких, власне, і забезпечували військові поселенці. Так було в Хорватії, близькими до цієї моделі соціальної організації були й громади секеїв і гайдуків в Угорщині.

На українських землях, де окрім османської загрози, чатує постійна небезпека нападу васалів султана кримських, буджацьких і перекопських татар, також постає своєрідна військова корпорація — козацтво. Проте, козацтво, не отримавши на відміну від аналогічних соціальних спільнот Європи від влади належної підтримки, розвивається як самодостатній соціальний, військовий і політичний організм. На власних плечах виносячи тягар боротьби з нападниками, козацтво, відповідно, не вважає себе зобов’язаним до виконання розпоряджень великокнязівської чи королівської адміністрацій.
Баторій під Псковом. Художник Я. Матейко

Час від часу, в години особливого загострення небезпеки, влада Речі Посполитої спромагалась на певні поступки й преференції козацтву, маючи на меті використати нестримну козацьку енергію і хоробрість, щоб не сказати відчайдушність, на користь Речі Посполитої. Так, ще напередодні Люблінського сейму 1569 р. Зиґмунд ІІ Август закликав “подданих наших, козаком”, котрі “на Низу перемешкивают”, поступати за відповідну плату на королівську службу при прикордонних замках. Реалізуючи доручення короля, тогочасний коронний гетьман Єжи Язловецький у 1570 р. сформував перший козацький почет із трьохсот осіб, старшим над якими був поставлений шляхтич Ян Бадовський. За поданням Язловецького, набрані на службу козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації на місцях і як окрема військова одиниця підпорядковувалися владі коронного гетьмана.

 Безпосереднім їхнім урядуванням опікувався призначений гетьманом старший і військовий суддя. Щоправда, у 1575 р. майже одночасно пішли з життя і гетьман Язловецький, і козацький старший Бадовський, а створений їхніми зусиллями козацький загін припинив існування. З обранням на королівство Стефана Баторія в Речі Посполитій розгорнулась активна підготовка до війни з Московією, що серед іншого вилилась і в реформу збройних сил республіки. У контексті цієї роботи у вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер уклав з козацькими представниками угоду, у відповідності до якої на королівську службу поступало 500 запорожців.

Проте, як тільки небезпека миналась, політика «пряника» поступалась місцем політиці «батога». А такий перебіг подій неминуче провокував доволі рішучі дії у відповідь з боку козацтва, яке, беручи участь у війнах «на славу короля», гуртувало сили, спроможні виступити й «на погибель Речі Посполитої». Найбільш потужним у ХVІ ст. став вибух Козацької війни початку-середини 90-х рр., спочатку під проводом гетьмана Криштофа Косинського, а згодом — Северина Наливайка, Матвія Шаули і Григорія Лободи. Глибинні причини Козацької війни 1590-х рр. крилися в проблемах росту козацтва та небажанні польської влади визнати його привілеї як військового люду загалом для цілої верстви, а не лише для дуже обмеженого кола осіб — реєстровців, положення яких не виглядало аж надто твердо. Приводом же для збурення спокою стали події, пов’язані з підготовкою Речі Посполитої до війни з Туреччиною. На сеймі 1590 р., де жваво обговорювалася проблема підготовки до війни з Туреччиною, було ухвалено рішення про мобілізацію небаченого раніше стотисячного війська, до складу якого мали увійти й набрані за королівським призовом двадцять тисяч козаків. 
Козацькі гармати з ядрами.  Художник М. Самокиш

Реалізація плану розпочалася негайно і вже на весну 1590 р. було мобілізовано тисячу козацької кінноти та дві тисячі піхоти, які були негайно висунуті на Поділля для охорони південних рубежів. Але невдовзі конфлікт було залагоджено, причому за рахунок козацтва — уряд погодився на вимогу турецької сторони вивести козаків з Дніпровського Низу та заборонити виправи на Чорне море. Аби змусити козаків до покори, керівництво Речі Посполитої вдалося до демонстрування грубої сили, надсилаючи козакам численні погрози. За умов, що склалися, така політика виглядала відвертою провокацією. І як наслідок, упродовж 1591—1596 рр. в Україні палає полум’я братовбивчої війни, коли одна частина рицарства Речі Посполитої воює проти іншої, замість того, аби звеличувати спільну вітчизну новими ратними подвигами у борні з неприятелями. 

Серйозних політичних наслідків Козацька війна не мала. Усі запропоновані як козацькими зверхниками, так і небайдужими представниками шляхетського
Байда Вишневецький
 загалу Речі Посполитої проекти полагодження конфлікту, використання колосальної енергії козацтва на потреби вітчизни — були владою проігноровані. Водночас, в роки війни козацька енергія потужно вилилась із Запоріжжя і Наддніпрянщини майже на всі терени України. Козацькі ідеали знаходили своїх шанувальників і на Поділлі, і на Волині, і на Поліссі, і навіть у Галичині. Недаремно ж шляхта коронних земель з жахом констатувала: “вся Україна покозачилась!”. І ця обставина матиме неабияке значення вже у майбутніх сутичках і війнах, яких так багато буде вже у наступному ХVІ ст. 

Важливу роль в організаційному становленні та подальшому згуртуванні козацтва відіграло виникнення Запорозької Січі. Перший укріплений кам’яний замок на Запоріжжі звів ще на початку 1550-х рр. князь Дмитро (Байда) Вишневецький. Перша ж історично зафіксована Запорозька Січ — як осередок самоорганізації козацтва, з усіма притаманними йому інституційними ознаками — постала на острові Томаківка вже у 70-х рр. XVI ст. На початок 80-х рр. відносять перші згадки про наявність на Січі військової старшини, а також відповідних атрибутів їх влади — булав, перчаків, бунчуків тощо. Вироблений наприкінці XVI ст. січовий устрій та традиції функціонування військово-політичної організації козацтва у принципових аспектах залишалися незмінними упродовж наступних двох віків існування козацької вольниці.