Міжконфліктні взаємини
та культурно-освітній розвиток


Історична картина українського життя другої половини ХVІ ст. буде не лише неповною, а й відверто деформованою, якщо на ній не буде представлена надзвичайно заплутана, але від того не менш барвиста і насичена мозаїка міжконфесійних взаємин, духовно-культурного й освітнього поступу. 
Микола Радзивіл Рудий — гетьман Великого князівства Литовського
 З другої чверті XVI ст. більшість країн Центральної та Західної Європи перебували в стані реформування й оновлення практик церковного життя (так звана Реформація). Ідеологи реформаційного руху проповідували примат особистої віри людини, вимагали створення національних Церков, оновлення церковного життя через спрощення обрядовості, проведення відправ рідною мовою, а відтак заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, виступали проти священного переказу, тобто обов`язкових до виконання вірянами рішень церковних соборів. 

Зважаючи на стан віротерпимості, який вигідно вирізняв тогочасну Річ Посполиту з-поміж решти європейських країн, ідеї протестантизму безперешкодно поширюються у всіх частинах держави, в тому числі в її східних воєводствах. Палкими прибічниками нового віровчення на території Великого князівства Литовського та української частини Корони Польської стали наймогутніші литовські магнати Радзивіли. Слідом за ними лоно Католицької Церкви покинули Сапеги, Ходкевичі, Валовичі, Корсаки, Кішки та ін. Чимало прибічників нової ідеології було і на українських землях. Найперше її вплив позначився на Галичині. Спершу тут за підтримки магнатів Стадницьких, високопоставлених посадовців Сенявських, Дроговського, Язловецького, Тарновського набуло поширення кальвіністське віровчення, а згодом утвердилося аріанство. Родина Потоцьких збудувала кальвіністські школи в Кам’янці-Подільському, Панівцях, Хмільнику. Впливовим центром аріанства із середини 1560-х рр. стають засновані в м.Дубецьку школа та семінарія.
Князь Василь Костянтин Острозький

Часи розвитку Реформації були “золотим віком” релігійної толерантності Речі Посполитої. А її апогеєм стало ухвалення конвокаційним Варшавським сеймом 1573 р. акту варшавської конфедерації про конституційне закріплення повної свободи віросповідання, рівності у всіх публічних і приватних правах, незалежно від належності до тієї чи іншої християнської конфесії. Не зважаючи на численні протести католицького духовенства, новий король Стефан Баторій згодом підтвердив правомочність цього акту, і в 1588 р. він цілковито увійшов в нову редакцію Литовського Статуту.

Реформаційне вільнодумство, що так глибоко пустило коріння на українських землях у середині — другій половині XVI ст., справляло потужний вплив і на життя православних громад. Своєрідним уособленням реформаційних ідей у православ’ї, зокрема, реалізацією принципу участі світських осіб в управлінні Церквою, стали православні братства. Членами братств були переважно ремісники та купці, але інколи провідні ролі в них відігравали й представники шляхти, світської та духовної еліти.

Спершу братства носили релігійно-благодійницький характер — опікувалися матеріальним становищем церков, їх забезпеченням богослужебною літературою, іконами, свічками, церковним начинням, а також влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. У часи розвитку реформаційних ідей діяльність братств набула великого громадсько-політичного та національно-культурного звучання. Спочатку братчики переважно читали та тлумачили Святе Письмо. 
Фрагмент розпису синагоги. Князь Острозький, протегуючи Православній Церкві, толерантно ставився до інших віросповідань і на його землях будувались не лише храми, а й мечеті та синагоги

Згодом вони стали активно втручатися в справи церковної ієрархії, претендувати на роль своєрідного наглядового інституту за дотриманням церковниками норм моралі. Свої претензії на право контролю за діяльністю духовенства члени братств намагалися поширити не лише на рівні парафіяльних служителів кліру, але й навіть єпископату. У 1586 р. патріарх Константинопольський Йоахим надав Львівському Успенському братству право патріаршої ставропігії, тобто непідлеглості місцевій церковній владі. Слідом за Львівським, подібні ж права отримали Луцьке, Віленське та Київське православні братства. 

Піклуючись про піднесення побожності вірних і переймаючись проблемами їх просвіти, православні братства, наслідуючи приклад протестантських громад, засновують власні друкарні. Першою з них стала відкрита Успенським Ставропігійським братством друкарня в Львові. Вона постала на основі найстарішої львівської друкарні, що перед тим належала Івану Федоровичу (Федорову). Саме в ній у 1574 р. були надруковані знамениті “Апостол” і “Буквар”. Приклад Львівського братства наслідували братчики з інших західноукраїнських міст — Перемишля, Сатанова, Комарні, Красностава, Галича, а згодом — й міст Волині та Центральної України. 

На землях колишньої Литовської Русі провідні ролі в поширенні просвіти в другій половині XVI ст. належали вченим Острозького інтелектуального гуртка, що сформувався за активної підтримки князя Василя Костянтина Острозького. З 1576 р. на кошти князя розпочинається підготовка до випуску першої друкованої на церковнослов’янській мові Біблії. Факт публікації мав під собою далекосяжні наміри — ввести церковнослов’янську мову в ранг загальновизнаних сакральних мов, поряд із давньоєврейською, грецькою та латиною. У контексті виконання цієї роботи формується культурно-освітній гурток і виникає слов’яно-греко-латинський колегіум, який сучасники часто називали академією.
Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Невідомий художник ХVІ ст.

Плекаючи наміри видрукувати Біблію на церковнослов’янській мові, князь Острозький запросив до себе славетного друкаря Івана Федоровича, талановитого художника та гравера Гриня Івановича. Провідні ж ролі в діяльності літературно-наукового гуртка відігравали ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, Василь Андрійович Суразький, Мотовило, теологи Мартин Грабович і Терентій Іванівський, вчені греки — архієпископ Діонісій Палеолог-Раллі, Євстафій Нафанаїл, Феофан, Еммануїл Мосхопулос, Іммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Никифор Парасхес-Кантакузен, Кирило Лукаріс. 

Кипуча енергія князя, спрямована на духовне і культурно-освітнє піднесення Русі, не обмежувалася лише межами його резиденції. Він фундував також Православні Церкви і чернечі обителі під Дубном, Луцьком, в Любартові, виявляв сприяння становленню церковних шкіл у Києві, Володимирі, Турові. Оцінюючи грандіозність зробленого В. К. Острозьким за ним міцно утвердилася репутація духовного лідера Русі. Його слово було вирішальним при виборі кандидатів на вакантні єпископські посади. Король Стефан Баторій називав князя опікуном Церкви в Речі Посполитій. Константинопольський патріарх Єремія ІІ титулував “стражником Святої Церкви”. Виняткова роль, яку посідав князь Острозький у православному світі, дозволяла йому претендувати на заснування на українських землях нового православного патріархату. 

У 1584 р. князь виступав за перенесення резиденції інтернованого за наказом османів на острів Родос патріарха Єремії ІІ до Острога чи Києва.У надзвичайну складну суспільну проблему наприкінці століття вилилась справа примирення і поєднання церков, що існували на землях, які входили до складу Речі Посполитої. Власне, уперше проблема релігійного порозуміння між православним і католицьким віросповіданнями на землях України постала ще наприкінці ХІV ст., коли внаслідок укладення Кревської унії були об’єднані під владою одного монарха поляки, литовці та русини. 
Богородиця Смоленська. Білоруська школа іконопису. XVI ст.

Першою спробою досягти порозуміння в цьому питанні стала ініціатива митрополита Київського Ісидора, котрий на Флорентійському соборі 1439 р. підписав акт з’єднання Східної і Західної християнських церков. Утім, рішення Флорентійського собору залишились нереалізованими. У черговий раз думка щодо необхідності церковної унії прозвучала під час засідань Тридентського собору 1554—1563 рр. Цього разу йшлося вже про реалізацію так званої “універсальної унії”, яка б загалом об’єднала Західну і Східну церкви. Програма передбачала об’єднання Церков на засадах рівності, у дусі еклезіального універсалізму та гуманістичної рівності всіх християн.

Визнаний лідер православної Русі князь Василь Костянтин Острозький, ознайомившись з планами такої унії, у 1585 р. у листі до Папи Римського з ентузіазмом зазначав: “Нічого палкіше не бажаю, як єдності віри і згоди всіх християн, і якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався…”.
Для Острозького церковна унія означала об’єднання з католицьким світом на рівноправній основі всього світу православного, в тому числі і Московії, і Східних патріархатів. Крім того, князь виступав не лише за об’єднання, а й докорінне реформування церковного життя через поширення освіти та книгодрукування. Православні і католики мали бути зрівняні в правах, з гарантією того, що східний обряд буде збережено за рахунок заборони переходити з унії на католицизм.

Першою очевидною перепоною на шляху реалізації планів Острозького стало проголошення у 1589 р. автокефалії Московського патріархату, котре недвозначно засвідчило прагнення Москви до першості в православному християнському світі. Це прагнення відверто дисонувало з баченням католицьких ієрархів, зокрема польського кардинала Станіслава Гозія, щодо суті з’єднання. Унія, за Гозієм, мала засвідчити підпорядкування Східної Церкви Ватикану. Ще більш радикально свої погляди на унійний процес висловлював єзуїт Пйотр Скарга. Скарга переконував, що єдино “істинною” Церквою є римо-католицька Церква. 

А тому, церковна унія православної Русі з Ватиканом може відбуватися лише у формі визнання і відречення православних від “помилок греків” та навернення до “істинної віри”, яку уособлює Папа Римський. У спровокованій в такий спосіб полеміці вищі православні владики визнали першість апостольського престолу, а Римського Папу — наступником Св. Петра та намісником Ісуса Христа, главою, отцем і вчителем усіх християн; прийняли католицьке віросповідання, включно з догматом про походження Святого Духа — від Отця і Сина. Натомість Ватикан визнавав незмінною обрядовість православної церкви, літургію, богослужбовий чин, форму таїнства хрещення тощо. Проти такого розв’язання проблеми рішуче виступив її колишній палкий прибічник — князь Острозький. Князь був незадоволений тим, що унія, котра задумувалася як універсальна акція для християн всього східного обряду, перетворилася на регіональний проект лише для Русі. 

Князь в ультимативній формі поставив вимогу про публічне обговорення справи за широкої участі не лише духовенства, а й шляхти. Проти унії одностайно виступали православні братства, не знаходила вона підтримки в значної частини руської шляхти та нижчого духовенства, не було єдності навіть серед вищого церковного кліру. Зокрема проти унії виступали львівський єпископ Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистинський, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря та екзарх Константинопольського патріарха Ничипір Тур.
Промова Скарги. Художник Я. Матейко
 
За таких умов проголошення рішення про укладення церковної унії, ухвалене 23 грудня 1595 р. у Ватикані та оприлюднене 6 жовтня 1596 р. на церковному соборі у Бересті, замість того, аби принести бажаний спокій і взаєморозуміння поміж християн усіх конфесій, спровокувало небачене раніше протистояння та розбрат. Утім, їх апогей випав уже на наступне, ХVІІ-е, століття.