Військово-політична
активність козацтва

Російський цар Михайло Федорович Романов, засновник нової царської династії
На виправу до Криму восени 1619 р. гетьман Петро Сагайдачний обілізував лише близько 5 тис. козаків. Зважаючи на той факт, що на Перекопі козакам протистояло майже восьмитисячне татарське військо Джанібек Ґерея, шансів на прорив на півострів чи значні трофеї на підступах до нього практично не було. Утім, Сагайдачному вдалось завдати татарам помітних втрат, деяких за- хопити в полон, а також визволити з неволі чимало християнських бранців. Цього було достатньо, аби подія набула широкого міжнародного розголосу — про неї стало відомо в Стамбулі, Варшаві, Москві. Останнє для Сагайдачного було чи не найважливішим. Адже саме в цей час він готувався до відправки свого посольства до царя Михайла Федоровича. Зважаючи на ту лиху славу, яку залишили по собі козаки минулорічним походом російськими землями, акція виглядала доволі ризикованою і потребувала позитивного політичного супроводу. Слава борців з мусуль- манською загрозою якраз відпо-відала цьому завданню. У посольство до царської столиці Сагайдачний вирядив аж п'ятнадцятеро заслужених запорожців, очолюваних досвідченим дипломатом Петром Одинцем. Послам вручили листа від Війська Запорозького до царя, а також демонстрацію своїх військових звитяг — декілька захоплених у недавньому поході на Крим знатних татар. У листі козаки засвідчували свою готовність служити цареві, більше того, стверджували, що недавній похід на Крим був нічим іншим як виявом цієї служби — "щастям государя". Цю ж саму думку посли повторили і під час офіційного прийому, влаштованого їм в Посольському приказі 27 лютого 1620 р. Чим же був зумовлений такий кардинальний поворот у політиці Війська Запорозького щодо Москви — від збройної інтервенції на землі царя до готовності служити йому? Відповідь на питання напрошується сама собою, якщо взяти до уваги, що з літа 1619 р. у Москві з візитом перебував патріарх Єрусалимський Теофан, авторитет якого Сагайдачний планував використати при відновленні вищої ієрархії Української православної Церкви. Так само варто погодитись із догадками тих істориків, котрі вбачають в ігумені Київського Свято-Михайлівського монастиря Іові Борецькому (в майбутньому висвяченому патріархом Теофаном митрополитові Київському і всієї Русі) особу порадника козацької спільноти, котрий і надоумив їх до такого політично далекосяжного кроку.