Кримська війна
1853-1856 рр. та Україна

Кримська війна середини ХІХ ст. була не тільки військовим конфліктом Російської імперії проти коаліції держав у складі Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинського королівства за панування на Балканах і Близькому Сході, а й цивілізаційним конфліктом, суть якого полягала в тому, що після Французької революції кінця XVIII ст. і наполеонівських завоювань більшість європейських країн, ламаючи середньовічні перепони, почали ставати на шлях прискореного технічного та економічного прогресу. 
Карта військових дій Кримської війни 1853—1856 рр..jpg
Революції 1848—1849 рр. в Європі довершили справу, давши додатковий імпульс розвиткові євроатлантичної цивілізації. Російська імперії, яка, хоча й брала в європейських революціях і спричинених ними війнах активну участь, але винятково як консервативна сила, охороняла застарілий соціальний порядок (через це її називали "жандармом Європи"). Могутність Росії базувалася на значних сировинних та людських ресурсах, а також на самодержавстві, що спиралося на кріпосництво і забезпечувало високий ступінь централізації управління цими ресурсами та проводило політику вестернізації, започатковану Петром I. 
Форма Київського гусарського полку часів.jpgУ технічному та економічному відношеннях Російська імперія дедалі більше відставала від країн, які побороли середньовічні пережитки революційним шляхом. Водночас вона породжувала в них страх і потребу консолідувати свої зусилля, щоб протистояти небезпекам з її боку. Усвідомлення російських загроз допомоглоПам'ятник воїнам "4-го бастіону".  Севастополь, АР Крим навіть політичному зближенню давніх суперників — Франції та Великої Британії. Їхній союз, що виник на початку 1850-х рр. саме з метою протистояння агресивній політиці Росії, виявився для російських правлячих кіл цілком непередбачуваним. 
Союз Великої Британії з Францією імператора Наполеона III став можливим на тлі так званого східного питання про поділ Османської імперії: у випадку, якби Росія поглинула більшу її частину, то перетворилася б на ще потужнішу державу, здатну загальмувати поступальний розвиток євроатлантичної цивілізації. Тому західні сусіди Росії не погодилися, як у випадку з Річчю Посполитою XVIII ст., на поділ Османської імперії й підтримували останню в її постійних двобоях з Росією. 
Важка гармата часів Кримської війни.jpgЧерговий російсько-турецький конфлікт став визрівати в 1852 р. внаслідок суперечок між православним і католицьким духовенством за володіння святими церквами та місцями в Палестині. Після того, як у травні 1853 р. турецький уряд, заручившись підтримкою Франції і Британії, відкинув вимогу Миколи І поставити під особливе покровительство російського царя православних підданих султана, Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною, а потім окупувала залежні від султана Дунайські князівства (Молдавію і Волощину). 
9 жовтня Туреччина в ультимативній формі запропонувала вивести російські війська із князівств, після чого 16 жовтня 1853 р. оголосила Росії війну. Військові дії почалися атаками турецьких військ у гирлі Дунаю і на Кавказі. Проте на Дунаї дії 150-тисячної армії Омер-паші виявилися невдалими. Спроба прориву до Тифлісу через Боржомську ущелину тежБій на Малаховому кургані в Севастополі у.jpg зазнала невдачі. Турки відступили, після чого зима перервала воєнні дії в гірській місцевості. 
30 листопада 1853 р. російський флот під командуванням віце-адмірала П. Нахімова знищив у Синопській бухті (на північному узбережжі Туреччини) весь турецький флот. Російські війська на Дунаї зосередилися в Північній Добруджі, щоб завдати вирішального удару. Події розвивалися за звичним для російсько-турецьких війн сценарієм, і не було сумнівів у тому, що 1854 р. війна закінчиться поразкою султанських військ. 
Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у російсько-турецькому протистоянні, англо-французький флот 4 січня 1854 р. увійшов у Чорне море. Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 лютого Росія оголосила війну Великій Британії і Франції. Союзники висадили десант у Варні (Болгарія) в кількості 70 тис. вояків і заблокували російський флот у Севастополі. Тим часом Дунайська армія на чолі з генералом-фельдмаршалом князем І. Паскевичем на початку травня 1854 р. взяла в облогу головну турецьку фортецю на Дунаї — Силістру. 
Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійського монархів, яких він врятував під час революції 1848—1849 рр. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антиросійської коаліції між Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією. Австрія зосередила в тилу Дунайської армії значні військові сили. Це змусило І. Паскевича віддати наказ про відхід армії за Дунай, але оскільки російські війська в цілому були сконцентровані на лінії протистояння з австрійськими військами, то проти військ Омер-паші були виставлені лише заслони. 
На початку липня 1854 р. три французькі дивізії почали просуватися з Варни, щоб знищити російські заслони, але епідемія холери змусила їх повернутися назад. 
У вересні того ж року російські війська відійшли за р. Прут, а Молдавія та Волощина були окуповані австрійцями. 
Через загрозу розширення воюючої коаліції російські війська змушені були залишатися в місцях їхньої попередньої дислокації вздовж західного кордону — у Фінляндії, Прибалтиці, Польщі та Україні. Англо-французьке командування вирішило дати основний бій у Криму. За відсутності залізниць росіяни не могли своєчасно доправити туди належну кількість військ, щоб створити кількісну перевагу сил. Враховуючи досвід колоніальних війн другої чверті ХІХ ст., союзники планували задовольнитися однією масштабною сухопутною операцією на півострові, яка мала перебувати під захистом їхнього флоту. Застарілі парусні кораблі російського флоту не мали для них будь-якої загрози. 
Спочатку 22 квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10 фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. 
10 травня і 12 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але російські артилеристи змусили їх відступити. При цьому останнього разу захисники Одеси захопили англійський фрегат "Тайгер", який при проведенні розвідки сів на мілину.
Деталь панорами "Облога Севастополя" (1904 р.). Франц Рубо
14 вересня 1854 р. флот союзників почав висадку десанту в районі Євпаторії. 62-тисячна армія під командуванням маршала А.-Ж. де Сент-Арно і фельдмаршала Ф.-Дж. Раглана зустрілася з 33-тисячною армією адмірала князя О. Меншикова на р. Альма 20 вересня і завдала їй поразки. О. Меншиков відступив на схід до Бахчисарая і залишив напризволяще головну базу російського Чорноморського флоту — Севастополь. Контр-адмірал В. Істомін, віце-адмірали В. Корнілов, П. Нахімов і військовий інженер Е. Тотлебен організували оборону місцевими силами, переважно Пам'ятник адміралу П. Нахімову..jpgособовим складом Чорноморського флоту. Щоб зміцнити захист міста з суші, захисники побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 26 вересня 1854 р. до 8 вересня 1855 р.) обороняли Севастополь. Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, її досконалішу зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найважчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники міста. 
Кожна спроба російських військ у Криму полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листопаді 1854 р. вони програли битву на Інкерманських висотах, у лютому 1855 р. був відбитий їхній наступ на Євпаторію, яку захищав турецький корпус, у серпні цього ж року зазнали поразки в битві на Чорній річці. 
Щоб перервати сухопутні (по Арабатській Стрілці) і морські (по Азовському морю) комунікації Криму з материковою частиною країни, союзницька ескадра в травні 1855 р. захопила Керч і зруйнувала Бердянськ, а також вчинила спробу висадити десант біля Генічеська, однак останнього виконати не змогла. 
Союзники мали під Севастополем на початку облоги 18 мортир, а до серпня 1855 р. збільшили їхнюБюст матроса П. Кішки. Севастопольський Музей історії Чорноморського флоту Росії.jpg кількість до 260, з яких майже безперервно вели навісний вогонь по місту. У захисників було лише кілька мортир (промисловість Росії тільки почала освоювати цю новинку) і не вистачало пороху. На п'ятдесят пострілів противника вони відповідали п'ятьма. 
Незабаром після одержання звістки про невдачу наступу на Євпаторію імператор Микола I помер. У країні й за кордоном поширилися чутки про його самогубство під впливом поразок у війні. Царем став його син Олександр II. 
Після того, як союзникам вдалося захопити 8 вересня 1855 р. Малахов курган, що височів над Севастополем, захисники міста відступили, а залишки Чорноморського флоту затопили. Військові дії фактично припинилися наприкінці 1855 р. Правлячі кола Росії розуміли, що війна програна. 25 лютого 1856 р. в Парижі розпочався конгрес представників Росії, Франції, Великої Британії, Австрії, Туреччини і Сардинського королівства з метою опрацювання умов миру. 30 березня 1856 р. був підписаний Паризький мирний договір. Росії і Туреччині заборонялося тримати на Чорному морі військово-морські бази та військові флоти. Південна Бессарабія (з гирлом Дунаю) переходила від Росії до Молдавського Пам'ятник генералу Е. Тотлебену. Севастополь,.jpgкнязівства, а Волощина, Молдавія і Сербія — під колективний протекторат великих держав, але залишалися в номінальній залежності від турецького султана. Росія відмовлялася від претензій на "захист" православного населення Османської імперії. 
В боях у Криму й безпосередньо в обороні Севастополя брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати-українці Ф. Заїка, І. Демченко, Д. Горленко, М. Шульга, А. Гіденко, І. Даниленко, Т. Шевченко та багато ін. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка (Кошка), який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти "язиків" і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.
Разом з тим у період війни саме на Україну припав основний тягар постачання російської армії паливом і продовольством. З українських губерній на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, у містах і містечках розміщували в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів та матросів. Селяниам'ятник затопленим кораблям..jpg прикордонних губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні. 
Особливо велику роль у забезпеченні російської армії боєприпасами відігравали Шосткинський казенний пороховий та Луганський ливарний заводи. Підприємство в Шостці збільшило обсяги виробництва за роки війни вшестеро й 1855 р. давало близько половини всього пороху, що вироблявся в Російській імперії. Луганський завод цього ж року виготовив снарядів учетверо більше, ніж перед початком війни, — вагою близько 90 тис. пудів. 
Наприкінці війни на українських землях розгорівся антиурядовий селянський рух, спричинений тим, що влада затягувала вирішення питання про скасування кріпацтва. Безпосереднім поштовхом до нього стало те, що в очікуванні змін селяни по-своєму тлумачили укази імператора про формування ополчень. Так, коли у квітні 1854 р. був опублікований указ Миколи I про формування морського ополчення для воєнних дій, то в переліку губерній, з мешканців яких воно формувалося, не значилися українські губернії, а це означало, що кріпосним цих губерній дозволялося записуватися в ополчення тільки з дозволу поміщиків. Таким чином, їм не гарантувалося, що після служби вони будуть звільнені від кріпосної залежності. Проте селяни не брали цих нюансів до уваги. 
На початку 1855 р. з'явився імператорський маніфест про створення мобільного державного ополчення. У ньому також не було запевнень для українських селян про звільнення їх від кріпацтва, якщо вони Матроси-нікопольчани, які добровільно взяли участь у Кримській війні. Фото 1901 р.стануть ополченцями. Однак і цей документ українські кріпаки розуміли по-своєму. В селах пішов поголос, що той, хто не запишеться в козаки до весни 1855 р., назавжди втратить право на волю. Тому в березні більшість повітів Київської губернії охопив селянський рух за волю, відомий як "Київська козаччина" 1855 р. Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й поміщиків-дворян невдовзі стати на шлях глибоких соціальних реформ і політики прискореної індустріалізації. Однак "реформи зверху" тільки відстрочили революцію.