Білорусь козацька


Замок у Новогрудку. Реконструкція В. СташчанюкаУперше потужна українська армія вступила на білоруські землі 15 червня 1654 р., коли 20 тис. козаків "конных и пеших, с пушками и с запасом пушечным" під командою наказного гетьмана Івана Золотаренко вирушили на допомогу царській армії, що розпочинала війну з Річчю Посполитою на теренах Великого князівства Литовського. 
Герб київських шляхтичів Нечаїв
Упродовж  літа — осені військам Золотаренка вдалося здобути Гомель, Режицю, Жлобин, Рогачов, Горвал, Чечерськ, Пропойськ, Новий Бихів, а також взяти в облогу Старий Бихів. У наступному році наступ триває і козаки просуваються далі вглиб князівства. Восени спільно з царськими ратниками вступають у Вільно. Крім таланту стратега й військового організатора, наказний гетьман проявив себе на теренах Білорусі як досвідчений політик, державний діяч і дипломат. Військові успіхи в Білорусі Золотаренко хотів доповнити важливими політичними акціями, щоб закріпити цей стратегічно важливий регіон за козацькою державою. Вступ козацької армії до Білорусі викликав хвилю масового "покозачення" місцевого населення. Корпус Золотаренка поповнився численними білоруськими козаками-неофітами. Стихійні процеси покозачення місцевого населення, яке симпатизувало козацькому устрою, Золотаренко використовує для того, щоб установити на теренах Білорусі такий, як і в Україні, політико-адміністративний устрій, козацький присуд. Адже прилучення придніпровської Білорусі могло не лише істотно зміцнити політичне становище Гетьманату, а й обіцяло значні економічні вигоди через відкриття нових, життєво необхідних для її господарського розвитку, виходів на західноєвропейські ринки.

Під час облоги Старого Бихова 7 жовтня 1655 р. Іван Золотаренко отримав смертельну рану. А вже 29 січня 1656 р. Хмельницький призначає на його місце Івана Нечая. На відміну від свого попередника, який мав титул наказного гетьмана, Нечай отримує звання полковника білоруського, що недвозначно свідчило про адміністративний характер його повноважень та намір Гетьманату прилучити край до Української держави.

Між двох вогнів: українська зовнішня політика

Неймовірні за своїми масштабами успіхи Шведського королівства у війні з Річчю Посполитою в   1655 р. змушують московське керівництво кардинально переглянути свою зовнішню політику. Відтак, навесні 1656 р. Росія вступає у війну зі Швецією, а наприкінці літа — розпочинає мирні переговори з польським королем.
Богдан Хмельницький. Невідомий голландський художник ХVІІ ст.
Реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир із Річчю Посполитою була різко негативною. Влітку Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх, що "коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять", то король і шляхта невідмінно відмовляться від узятих на себе мирних зобов'язань і "всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти". Дари в Чигирині. 1649 р. Художник Т. ШевченкоГетьман гостро критикує зовнішньополітичну діяльність Москви й прямо попереджує про наміри українського керівництва проводити власний зовнішньополітичний курс: "Ми вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всіх сусідів, волимо мати собі приятелів, ніж неприятелів".

Загроза зовнішньополітичної ізоляції Війська Запорозького та ігнорування союзником позиції Чигирина щодо напрямів міжнародної політики стимулюють гетьманський уряд скоригувати свій зовнішньополітичний курс, заклавши в його основу принцип надання пріоритетів антипольським державним союзам. Вже в жовтні 1656 р. гетьман підписує договір про дружбу з представниками трансільванського князя, а в другій половині січня 1657 р. поновлює українсько-шведський діалог. У звіті державній раді 17 липня 1656 р. шведський король заявив: "Що стосується козаків, то ми маємо намір  спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була досягнута для нас вигода".
Прийом козацьких послів князем Янушем Радзивіллом. Художник А. ван Вестерфельд
Одночасно з налагодженням взаємин з Україною, шведське керівництво провадило переговори  про воєнно-політичну співпрацю з трансільванським князем Д’єрдєм ІІ Ракоці, які завершилися 16 грудня укладенням Раднотського договору. Договір виходив за межі звичайної двосторонньої угоди, бо передбачав принципову зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Європи (в польській історіографії договір вважають першою спробою розподілу земель Речі Посполитої). А крім того, мав на меті залучити до союзу цілий ряд держав регіону, керівництво яких прагнуло будь-що протистояти польсько-російському зближенню, зафіксованому фактом Віленських переговорів.

Відразу після підписання трактатів із представниками Д’єрдя ІІ Ракоці, один зі шведських послів Ґ. Велінґ отримав наказ Карла Х Ґустава на від'їзд до Чигирина. Мапа Корони Польської як володіння короля Карла Х ГуставаНаказ зобов'язував посла довести до відома керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за гетьманом три колишні воєводства Речі Посполитої — Київське, Чернігівське та Брацлавське. Що ж до західноукраїнських земель, інструкція містила дипломатичну відмову, формулюючи її так: "коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Руси, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи, без ніякої образи й без порушення присяги налагодити цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити".

Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка висловила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. Посол Олексія Михайловича поставив трансільванському князеві вимогу вивести війська з Польщі, погрожуючи виступити на захист поляків. Одночасно царські війська перейшли в наступ на шведів у Інфляндії, надаючи цим дієву військову допомогу Польщі. 
А тим часом Богдан Хмельницький, навпаки, 10 січня 1657 р. надіслав на допомогу трансіль-ванському князеві сильний експедиційний корпус, на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, що суперечило умовам Віленського перемир'я. Надзвичайно складна картина міжнародних взаємин, що склалась на кінець 1656 р. в Центрально-Східній Європі, вимагала від українського гетьмана такої ж — надзвичайно складної — зовнішньополітичної гри у відповідь.