Лихоліття громадського
протистояння та іноземних інтервенцій

Польський король Ян II Казимир у перуці. Невідомий художник. XVII ст.
Смерть Богдана Хмельницького в серпні 1657 р. не лише не зняла цих протиріч, а навпаки, суттєво їх загострила. Користуючись з послаблення влади в Україні в період міжгетьманства, уряд Олексія Михайловича посилив тиск на Чигирин з метою урізання гетьманських прерогатив на користь сюзерена. Тим часом новообраний гетьман Іван Виговський, зважаючи на тиск Москви і загострення громадянського протистояння всередині України, спочатку, навесні 1658 р., спробував віднайти підтримку своїй політиці у відновленні союзу з Кримським ханатом, а у вересні — уклав Гадяцьку угоду з королем і Річчю Посполитою. У сенсі розвитку політичної думки Гадяцька угода вражала своєю довершеністю і далекоглядністю. Головна концептуальна ідея угоди полягала в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) мала постати Річ Посполита Трьох Народів, і, поруч з Короною Польською та Великим князівством Литовським, рівноправну федерацію мало формувати і Велике князівство Руське. Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського мали бути виборні Національні Збори. Главою виконавчої влади — пожиттєво обраний гетьман Війська Запорозького, який одночасно виступав і в ролі київського воєводи та першого сенатора князівства. Князівству належала власна скарбниця та право карбування монети. На його території створювався вищий судовий Трибунал. Автономні збройні сили князівства мали становити 30 тис. козаків-реєстровців і ще 10 тис. найманого війська. Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання.
Польський король Ян II Казимир у перуці. Невідомий художник. XVII ст.

 На його землях скасовувалась церковна унія, а православна Церква урівнювалась у правах з католицькою. Культурно-освітній блок угоди передбачав такі прогресивні положення як визнання Києво-Могилянської колегії академією та зрівняння її в правах з Краківським університетом, проголошення доцільності заснування на руських землях ще однієї православної академії. Проголошувалася свобода друку, в тому числі й релігійно-догматичної літератури, дозвіл на відкриття в Україні в необхідній кількості друкарень, а також шкіл і колегіумів. Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов'язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави. Утім, попри очевидну прогресивність положень угоди 1658 р. і її радикалізм, про який можна було лише мріяти українській еліті, скажімо, в першій половині XVII ст., вона, очевидно, запізнилась зі своєю появою. Надто багато нагромадилось кривд і образ поміж українцями та поляками за роки кровопролитної війни, аби відразу й безболісно про них забули обидві сторони. До того ж, угода передбачала поновлення дореволюційних поземельних відносин, повернення поспільства до "звиклого послушенства" своїм панам. Та й обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами молодців навряд чи можна було досягти на практиці. Найбільшим успіхом гетьмана Івана Виговського на чолі проголошеного, але ще не створеного в дійсності Великого князівства Руського, стала блискуча перемога над царським військом у битві під Конотопом улітку 1659 р. Там Виговський спільно з ордами кримського хана Мегмеда Ґерея ІV зумів заманити російську кавалерію, очолювану князем Семеном Пожарським, у пастку — і це був, по суті, останній бій російської дворянської кінноти. 
Гетьманська держава середини XVII ст.
Як з сумом писав з цього приводу російський історик Сергій Соловйов, "цвіт московської кінноти, котра відбула щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув упродовж одного дня… і вже ніколи після цього московський цар не був у змозі вивести у поле таке значне військо. У жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…". Проте, здобута перемога для Виговського стала останнім його успіхом. Під час розгортання боїв під Конотопом на Кримський півострів вторгся на чолі запорожців Іван Сірко, змусивши хана спішно полишити свого союзника в Україні. Відхід татар лівобережними землями, зважаючи на геройства Сірка в Криму, позначився черговими масштабними проявами людоловства. А це стало ще однією причиною для виступу проти гетьмана його опонентів на Сіверщині, в Переяславі, в результаті якого Виговський втрачає булаву. Після повалення Виговського булава — завдячуючи заслугам батька — перейшла до Юрія Хмельницького. Утім, зважаючи на суспільну деструкцію, громадянське протистояння, що запанувало на той час в Україні, клейнод козацького зверхника тепер являв собою не стільки ознаку гонору і пошани козацького товариства, скільки був провісником вкрай важких випробувань, що чекали на його господаря в майбутньому. Найперше, аби зупинити війну з Російською державою, Юрій відновив у Переяславі союзну угоду з царем. Щоправда, російська сторона, скориставшись з власної сили та слабкості молодого гетьмана, накинула йому набагато більше обмежень суверенітету Гетьманату, аніж це було передбачено угодою його батька. За це, як читаємо у Самійла Величка, Хмельничченко був "від старшини і козаків поносимий і стужаємий". Гетьман будь-що намагався виправити ситуацію, аж поки восени наступного року не розірвав і цю Переяславську угоду та не відновив правочинність Гадяцької угоди з королем. Щоправда, й відновлення гадяцьких постанов відбулось у менш вигідному, аніж це було раніше, у часи Виговського, вигляді. В угоді не було чітко виписано державний статус України, не йшлось у ній і про створення федеративного Князівства Руського. Не враховувала угода й тієї обставини, що у великих містах Лівобережжя стояли гарнізони російських військ, і ані в поляків, ані у Хмельницького не було достатньо сил, аби змусити їх вийти з території Гетьманату.
Пам'ятник гетьману Івану Виговському. Село Германівка на Київщині
 

В кінцевому ж результаті з осені 1661 р. козацька Україна вперше виявилась поділеною по Дніпру на два державних утворення: на Правобережжі правив гетьман Юрій Хмельницький,котрий і надалі продовжував титулувати себе "гетьманом обох боків Дніпра", на Лівобережжі владу перебрав до своїх рук переяславський полковник Яким Сомко. Попри те, що Хмельницький і Сомко були близькими родичами (останній доводився Юрію рідним дядьком по матері), поміж Лівобережним і Правобережним Гетьманатами уперше розгорілась братовбивча громадянська війна. Жертви цієї безглуздої війни невпинно множились, а конфлікт заходив все далі й далі. Немаловажну, якщо не визначальну роль в ескалації конфлікту відігравала та обставина, що внутрішня проблема в Україні була не лише спричинена впливом зовнішнього фактору, а й дуже скоро стала його заручницею. До протиборства Росії і Польщі за Україну вже з початком 1660-х рр. долучається Кримський ханат, керівництву якого обридає відігравати в Україні другорядну роль, допомагаючи то українським козакам у боротьбі з королем, то королю у війні з козаками і російським царем. У ще більш запеклу і кровопролитну боротьба трансформується з кінця 1660-х рр., коли у війну вступає Османська імперія. На перших порах, користуючись підтримкою Високої Порти, правобережному гетьману Петру Дорошенку не лише вдається ствердити свою владу на Правобережжі, добившись звільнення з-під влади польського короля, а й наприкінці червня 1668 р., скориставшись з антиросійського повстання на Лівобережжі, об'єднати козацьку Україну під єдиною булавою. Возз'єднання козацької України стало тріумфом політики П. Дорошенка. Утім, уже в середині липня, довідавшись про вторгнення польських військ на терени Східного Поділля, Дорошенко з частиною військ відійшов на Правобережжя, доручивши командування на Лівобережжі наказному гетьману Дем'яну Ігнатовичу (Многогрішному). На середину серпня наступ поляків було успішно відбито, але саме в цей час претензії на гетьманську булаву висунув запорозький писар Петро Суховій. Виступ Суховія підтримав кримський хан Аділь Ґерей. Для Дорошенка ситуація ускладнювалася ще й тим, що у другій половині вересня перейшли у наступ російські війська воєводи Г. Ромодановського. 
Гетьман Іван Виговський під Конотопом.  Художник І. Бєльський
Після того, як царський воєвода спалив Ніжин та оволодів Черніговом, Ігнатович присягнув на вірність цареві, а наприкінці грудня на старшинській раді його було проголошено гетьманом. У середині березня 1669 р. у Глухові скликається генеральна рада, учасники якої підтверджують правомочність нового договору Війська Запорозького з царем. За ним російська сторона погоджувалась на реанімування умов Переяславського договору 1659 р., відмовлялася від спроб запровадження в Україні власної адміністративної та фінансової систем, воєводам заборонялося втручатися в справи козацького урядування та міського самоуправління, російські війська на чолі з воєводами мали стояти лише в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Разом з тим, гетьману так і не було повернуто право зовнішньополітичних зносин, Військо Запорозьке позбавлялось права переобрання гетьмана без відповідного царського дозволу, козацький реєстр обмежувався 30 тисячами осіб. Майже одночасно з козацькою радою в Глухові відбувається скликана гетьманом Дорошенком розширена старшинська рада під Корсунем, на яку виноситься питання щодо прийняття Гетьманатом протекції турецького султана. Український проект угоди з Портою передбачав, що султан сприятиме возз'єднанню всіх українських земель від річки Вісли та міста Перемишля на заході та міст Сєвська та Путивля на сході в єдиному Гетьманаті. Український гетьман мав обиратися довічно; православна Церква — отримати автономію під зверхністю патріарха Константинопольського; українське населення звільнялось від сплати податків і данини; мусульмани, перебуваючи на українських землях, не мали права споруджувати мечеті; татари, які приходили на допомогу гетьману, підлягали його владі тощо. На початку червня 1672 р., коли більш ніж 100-тисячна турецька армія під командою самого Мехмеда IV вирушила в похід "на Лехістан", Дорошенко на чолі військ також долучився до походу. Завдячуючи цьому, в укладеному 18 жовтня 1672 р. у м. Бучач мирному договорі з Річчю Посполитою Порта домоглась для свого васала, аби польське керівництво вперше визнало незалежність "Української держави в давніх кордонах", причому така назва державного утворення на українських землях в офіційному правовому міжнародному акті прозвучала вперше. Гетьман Петро Дорошенко. Невідомий художник ХІХ ст.

До складу Української держави, яка й надалі мала перебувати під протекцією султана, входили Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Водночас, Мехмед ІV, незважаючи на спротив Дорошенка, включив землі Західного Поділля до складу Османської імперії у вигляді її нового Кам'янецького еялету. Решта ж українських земель залишалася під владою польського короля. Скориставшись із того, що Османська Порта та Річ Посполита були зайняті боротьбою між собою, на початку 1674 р. спробу прилучити Правобережжя вчинили російський уряд та новий лівобережний гетьман Іван Самойлович. Лівобережні полки та російські війська форсували Дніпро, вступили на терени Правобережжя і змусили козаків Черкаського та Канівського полків визнати владу Самойловича. Декілька разів гетьман Самойлович і російський воєвода князь Ромодановський намагались оволодіти Чигирином, беручи його в облогу та нещадно бомбардуючи укріплення. Довідавшись про напад на свого васала, султан повернув мобілізовані для походу в Польщу війська в Україну. Зважаючи на авантюрне приведення Самойловичем і Ромодановським місцевого правобережного населення до присяги цареві, турки до нього ставилися не як до підданців свого васала, гетьмана Дорошенка, а як підданих царя, з усіма трагічними наслідками, що випливали з цієї політичної колізії. Були дощенту зруйновані цілий ряд міст і містечок Східного Поділля, їх жителі забрані в неволю. Непоправних втрат зазнало населення Ямполя, Вінниці, Стіни, Куничева, Ладижина і, особливо, Умані. Рятуючись від репресій, правобережне населення масово переселялось на Лівобережжя та Слобожанщину. Край лежав у руїнах і попелищах. Після цього від колишньої популярності гетьмана Дорошенка не залишилось і сліду. Один за одним його залишали колишні соратники та побратими, які масово переходили до Самойловича. Й коли у вересні 1676 р. після відходу османського війська під стінами Чигирина знову з'явилася 30-тисячна українсько-російська армія, Дорошенко, аби уникнути непотрібного кровопролиття, здав гетьманські клейноди Самойловичу та присягнув на вірність цареві.
Султан Мехмед (Махомед) ІV. Європейська гравюра другої половини XVII ст.

 Проте, капітуляція Петра Дорошенка не припинила війну на Правобережжі. І хоч на той час край являв собою пустку, наповнену руїнами та згарищами, Росія, Польща, Туреччина та Крим ще впродовж декількох років не припиняли відчайдушних спроб завоювати його. Лише на початку 1681 р. між Росією та Портою було укладено перемир'я, у відповідності з яким султан визнавав зверхність царя над Лівобережною Україною, Києвом, разом з прилеглою до нього округою на Правобережжі, та Запорозькою Січчю. Натомість, російська сторона визнавала підвладність Поділля та Південної Київщини султану. Ще через п'ять років, у 1686 р., було підписано мир між Російською державою та Річчю Посполитою, за яким територія Лівобережної України та Чернігово-Сіверщини мала перейти "навічно" під владу російського царя. Польський король вдовольнявся землями Правобережжя, крім Києва. Щоправда, значна частина придніпровських правобережних земель, колишніх володінь гетьмана П. Дорошенка, оголошувалася "пусткою" і не могла належати жодній стороні. "И поидохом в степь глубокую, — із сумом констатував, проїжджаючи рукотворною пустелею в самому центрі України, російський чернець Лук'янов, — и бысть нам сие путное шествие печально и уныливо, бяше бо видети ни града, ни села; аще бо быша прежде сего грады красны и нарочиты селы видением; но ныне точию пусто место и не населяемо, не бе выдети человека"…