Українсько-російський
союз 1654 року


Скликаний за наказом царя Олексія Михайловича Земський собор 1 жовтня 1653 р. ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Царський боярин у гетьмана Богдана Хмельницького. З малюнка Т. ШевченкаХмельницького та всього Війська Запорозького під "високу царську руку" й оголошення війни польському королеві. Щоправда, офіційна нота з цього приводу королю Яну Казимиру була відправлена лише 31 грудня. А ось повноважне посольство в Україну вирядили вже 9 жовтня, навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не вручивши вірчих грамот поставленому на його чолі боярину Василю Васильовичу Бутурліну. Усе це було відправлено вже згодом, навздогін посольству. Продемонстрований поспіх, варто зауважити — загалом доволі незвичний для Московії XVII ст., вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційного оголошення війни Польщі. 

Цар Олексій Михайлович
Утім, через осіннє бездоріжжя шлях в Україну виявився надто довгим. А тому Бутурлін не встиг залагодити справу до того часу, як Посольський приказ Російської держави повідомив польським дипломатам про оголошення царем війни королю і Речі Посполитій. Процедуру переходу України під "високу царську руку" Москва планувала реалізувати в сакральному центрі всієї Русі — Києві. Проте, гетьман Хмельницький з невідомих історикам причин заперечив проти цього і визначив місцем запланованої офіційної зустрічі сторін полковий центр — Переяслав. 

Повноважне посольство царя прибуло до Переяслава лише під вечір 31 грудня, а гетьман Хмельницький взагалі — лише пізно ввечері 6 січня. Вранці 7 січня до міста приїхали козацькі старшини, а увечері відбулася перша неформальна зустріч Хмельницького, котрого супроводжували генеральний писар Іван Виговський і полковник переяславський Павло Тетеря з боярином Бутурліним. На цій зустрічі й було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя. Боярин запропонував провести процедуру передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на постій. Після чого в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати закріплення присягою, а вже по її завершенні Хмельницького буде пожалувано булавою та прапором, що й увінчає церемоніал.
Титульний аркуш статейного списку російського посольства, що по завершенню посольської місії передавався до Посольського приказу
Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що він до нього додав, так це пропозицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром "учинитися під високою царською рукою". Решта пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських інсигній — мали залишитися в силі.



Переяславські ради 8 січня 1654 року

У відповідності з узгодженим гетьманом Хмельницьким і боярином Бутурліним напередодні сценарієм уранці 8 січня 1654 р. в господі Хмельницького було скликано старшинську раду.  Щоправда, обговорення справи старшиною внесло корективи до узгодженого плану, оскільки несподівано виринула ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися вже по полудню того ж таки 8 січня. 

Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівкам і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях знаходилися лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі старшини. Утім, гетьманський уряд мав серйозні резони, аби поступати саме таким чином: по-перше, прагнув відбити бажання поляків продовжувати воювати Військо Запорозьке, яке відтепер мало сильного союзника, а по-друге, продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з королем.

Козацькі посли. З малюнка А. ван Вестерфельда
У другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи на раду. Відомий козацький літописець Самійло Величко омилково стверджував, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Насправді ж, Богдан не міг цього зробити вже хоч би тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту — ось такою виявилася специфіка союзу 1654 р. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями, які закликали Україну до себе.

По завершенню незвично короткої і спокійної козацької ради український гетьман та царський посол відбули до соборної церкви Переяслава, 
Переяславська рада. Невідомий художник
аби скріпити присягою укладення нового союзу. І вже коли українське та російське духовенство, що прибуло разом з Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння, виявилося, що напередодні сторони забули домовитися про саму процедуру цього дійства. Хмельницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і, навіть, практики приведення шляхти Речі Посполитої до послушенства королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги, аналогічним чином поступить і російська сторона. Але в зовсім іншій політичній культурі був вихований царський боярин. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими. 

Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю  за день козацьку раду, цього разу — старшинську. 

Переяславська рада. Художник М. Хмелько, 1951 р.
Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися "многое время". Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до нього прибули посланці гетьмана — полковники Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги за царя. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шляхтичі за походженням, вказали на практику польських королів. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є "невірними", по-друге, — "не самодержцями", а по-третє, "на чому присягнуть, все рівно того не дотримають".

Радянський плакат до річниці Переяславської ради "Навіки разом"
Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді, як доконану, могла розладнатися остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації. І його було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися принести присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку, вочевидь, покликаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності, якими Військо Запорозьке володіло перед тим. 




Гетьманський проект українсько-російської угоди

У середині лютого Богдан Хмельницький скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на яких було винесено обговорення питання щодо характеру та змістового наповнення договору Війська Запорозького з московським царем. І хоч прямої інформації про перебіг цих нарад не збереглося, наявні опосередковані свідчення дозволили М. Грушевському дійти висновку, що дебати учасників зібрань були доволі гострими, а позиції сторін непримиримі. Утім, укладачам проекту українсько-російської угоди вдалося досягти балансу інтересів різних соціальних прошарків і виробити документ, який передбачав застереження як загальнодержавних прав на зовнішньополітичній арені, недоторканості політико-адміністративного та соціально-економічного  внутрішнього укладу, так і містив гарантії для окремих соціальних верств, прошарків і, навіть, певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідеї зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючого українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами (в разі з'ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов'язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. 

Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти у втриманні від війни Кримського ханату. Натомість, гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов'язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах), так як це робили правителі Трансільванії, Молдавії та Волощини на користь турецького султана.

17 лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект і делегація на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезли його до Москви. І якщо проголошення союзу в Переяславі, по суті, було формальністю, то українсько-російський договір, що мав постати  за результатами переговорів у Москві, — важив для долі Української держави дуже багато.