Економічна основа
давньоруського феодалізму

Військовий потенціал Київської Русі, як і взагалі вся державна система, повинні були триматися на економічній базі, основу якої становило сільськогосподарське виробництво, що являлося характерною рисою для всіх країн феодальної епохи. В сучасній науці немає заперечень проти твердження, що за середньо-вічних часів якраз село було висхідним пунктом феодалізму, а це зумовлювалось його роллю в становленні та розвитку тогочасних суспільних відносин. Це відноситься до Давньоруської держави в цілому. Праця   селянства — основного прошарку середньовічного люду — забезпечувала отримання досить значної частки додаткового продукту. Адже навіть у ХV—ХVІІІ ст., як зазначав відомий французький дослідник Ф. Бродель, світ являв собою все ще велику селянську країну, де від 80 до 90 відсотків людей жили плодами землі, і тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.
Середньовічне ралоПанівною галуззю на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в еволюції техніки землеобробітку: перехід від розпушення грунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тисячоліття н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов'ян найбільш характерними були одноручні прямогрядильні рала із стійкою між грядилем та наральником; також прямогрядильні, але з наральником, що був вставлений у грядиль, знизу з прямим або вигнутим наральником; прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок. Всі вказані типи відрізнялися за сферою застосування на різних грунтах. Рало як один із видів землеробської техніки залишалося у користуванні протягом всього середньовічного періоду.
Середньовічний плугАле використання чорноземних грунтів лісостепової (а в більш пізні часи — й степової) смуги, вихід на вододіли, введення в культурний обіг значних земельних ділянок був неможливий за умов існування лише старої системи землеобробки з розпушувальною технікою — вона виступала вже стримуючим фактором зростання продуктивності землеробства. Конче необхідним стало впровадження плужної оранки під час якої шар грунту не розпушується й залишається на місці, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешом, піднімається ним, зсувається в бік, а тому більшою частиною або повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні якості плуга відкривали можливість введення в орний фонд нових земель — вкритих травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними знахідками лемеші та чересла — робочі частини плуга — відомі вже в ХІ ст.
Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, спостерігається за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом з череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів з певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на повне перевертання грунту. Окрім розвитку ознак асиметрії, має місце збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що дозволяло обробляти більш важкі грунти.
Замість стандартної для рала парної упряжі, під час оранки плугом застосовувалися дві або більше пари волів чи коней (в залежності від стану грунтів).
Крім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися і допоміжні ручні — мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівництві). Мотики були двох типів — втульчасті із загнутими бортиками і з горизонтальним вушком. Заступи також двох типів — залізні й, частіше, дерев'яні із залізним окуттям.
Збирання врожаю, як і в попередні часи, здійснювалось серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур.
Подальша обробка здійснювалася у відповідності до біологічних властивостей злаків. Підсушка проводилася у сушарках і жаровнях, а також овинах. Зберігання зернових відбувалося у спеціальних ямах або сховищах, де частину приміщення відгороджували дошками для засипання у ній зерна. В багатьох садибах зерно зберігалось у підклітах житлових будинків в дерев'яній чи керамічній тарі.
Для зони українського Полісся найбільш характерною залишалась підсічна система землекористування, для якої типовою була можливість збільшення ріллі за рахунок випалу лісових ділянок і, разом з тим, підживлення орних ділянок органічним добривом — попелом.
Із накопиченням археологічних матеріалів створена нова база для вивчення тваринництва: знайдені будівельні залишки примішень для утримання тварин, знаряддя праці, предмети побутового вжитку, що були використані у тваринництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.
За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тваринництва переважає розведення великої рогатої худоби (до 35—37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тварин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-   четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різноманітні породи домашньої птиці.
Серед знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, найбільш значну групу знахідок становлять коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу, що мала невелику довжину вістря. Для роботи на відкритих ділянках, на рільні, використовували інший тип коси — з вузьким та довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло найширшому прокосу. Крім того, коси відрізнялися між собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у Х—ХІ ст., а більші за розмірами пізніше.
Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. З іншого інвентаря, необхідного у тваринництві, представлені цвяхи для підковки коня, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин — биків, дзвінки-калатала (були необхідними, щоб корова не заблукала в лісі чи чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.
До того ж діяльність сільського (як і міського) ремісника також була частково пов'язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття із шкіри тварин, вичинки хутра й інших видів обробки продуктів скотарства.
Поруч із сільськогосподарським виробництвом існували і різні промисли, в першу чергу — переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїчним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допомогою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу й більш якісне борошно використовувались ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тваринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслобоєк), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалося м'ясо й риба. Продовжувало відігравати значну роль і збиральництво.
Серед досліджуваних матеріалів виділяються залишки смолокуріння, вигінки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.
Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське, населення значною часткою м'яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно незначна кількість мисливської зброї на досліджених пам'ятках може пояснюватися використанням інших, більш ефективних способів полювання без примінення зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.
Рибальство репрезентоване знахідками знарядь лову (гачки, блешні, гарпуни, ості, грузила від сіток) та остеологічними матеріалами. А бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.
Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень — селищ, що в своїй більшості були розташовані на берегах водоймищ, а іноді на водорозділах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підвищення в заплавах річок. Топографія селищ визначала їх планувальну структуру. Як правило, селища віддалені від води на 20—40 м, займали площу від 0,2—0,6 до 8—10 га (іноді і більше), але в середньому 2—3 га. Типовою для них вважається рядова забудова, якщо цьому не суперечили топографічні умови місцевості. Більшість селищ при ширині 80—100 м були двохрядними, відкриті поселення шириною 40 м — однорядними; простежені також і випадки трьохрядного планування на пам'ятках шириною більше 100 м. Даних про щільність забудови нині ще недостатньо (це пов'язано з кількістю широко копаних пам'яток), але вже можна говорити про розміщення на їх площах від 2—6 і навіть 80—100 дворів.
Середньовічне слов'янське село, в цілому, відрізнялося різноманітністю. Аналіз площі та особливостей забудови проводився не лише, загалом, для всієї території Київської Русі, а й для окремих мікрорегіонів. Відмінності, якщо й існують, були пов'язаними з регіональними особливостями, перш за все — ландшафтними. Якщо ж говорити про забудову поселень, то вже нині відомі чисельні групи різноманітних споруд — власне житла різних конструкцій (заглиблені та наземні), ремісничі та промислові споруди (будівлі гончарного циклу; споруди залізообробної та залізоробної галузей; об'єкти, де оброблялися кольорові метали, камінь, кістка та ін.), споруди лісохімічних промислів, господарські та побутові споруди, а також сільськогосподарські. Окрім того, зафіксовані будівлі, пов'язані з тваринницькою галуззю; споруди для зберігання припасів; будівлі, пов'язані з обробкою продуктів та їх приготуванням; споруди для реманенту, інвентаря, начиння; колодязі. Цікавий факт: у заповненні останніх виявлені уламки глиняних глеків. Вони могли слугувати не лише для витягування води (адже поруч знайдені залишки дерев'них відер), а для опускання в колодязь масла, сметани, молока, використовуючи джерельну воду як свого роду "холодильник". Такий спосіб зберігання молокопродуктів має етнографічні аналогії. 
Ще один важливий аспект забудови селищ — їх концентрація у відповідні групи, своєрідні "гнізда" пам'яток, що ототожнюються з сільськими територіальними общинами. Саме сукупність населення кількох поселень разом з оточуючими їх угіддями, на думку більшості дослідників, відповідає літописному терміну "верв" (від слова "вірьовка", тобто зв'язки між людьми, об'єднаними в окрему громаду).
Селище в урочищі Чернече біля Канева. Реконструкція В. О. Петрашенко і В. К. КозюбиДля часів початку ІІ тис. н. е. з'являються археологічні свідчення про появу селянських дворів. Слід відзначити, що садиби на селі формуються дещо пізніше ніж у місті. Вони були оточені дерев'яними огорожами, мали ворота та хвіртки (це теж зафіксовано археологічно). Це пов'язано із розвитком приватної власності, про що, зокрема, говорить і поява серій навісних замків. Окремий двір-садиба найбільш повно відповідав потребам індивідуального господарства Київської Русі. Це відноситься як до села, так і (в першу чергу) до міста. Головна відмінність між структурними елементами серед- ньостатистичних дворів полягає в специфіці економічної діяльності: суттєвими для селищ були обставини, пов'язані з сільським господарством. Разом з тим, не обумовлюючись тісними рамками міського внутріквартального планування, сільські садиби іноді могли розташовуватися більш вільно. Основна ж тенденція розвитку комплексів споруд сільського двору дозволяє провести паралель з міськими: садиби виникають на цілому ряді поселень, стають характерною рисою планувальної структури, демонструють виробничу, соціальну, майнову неоднорідність тогочасного суспільства навіть у такому елементі повсякденного життя.
Крім загальних тенденцій суспільно-економічного розвитку, спостереження за масовою забудовою дозволяють простежити й соціальну стратифікацію в середовищі сільського люду. Вона проявляється в спорудженні поряд із традиційними однокамерними житлами будівель, що складалися з двох або навіть трьох розташованих поруч приміщень, а також таких, де розвиток відбувався по вертикалі — двоповерхових, збудованих на жилих та нежилих підклітах. У них, мабуть, проживали адміністративні особи в князівських чи боярських селах. А при характеристиці жител та функціональних особливостей селищ слід звертати увагу й на будівлі тимчасових або ж спеціалізованих селищ, котрі теж тоді існували.
Соціальний аспект в забудові простежується не лише в появі садиб та спорудженні великих за розмірами будинків (у порівнянні з масовими житлами) представників заможних шарів. Найяскравіший його прояв — наявність дворів, де спостерігається концентрація знахідок, ототожнюваних з елементами феодального побуту (деталі озброєння, коштовні місцеві й привізні речі, а також предмети, що вказують на відносно високий рівень грамотності тощо).
Виготовлення борті. Сучасний варіантНаявні археологічні матеріали підтверджують думку про досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва в часи Київської Русі і про значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей всього давньоруського суспільства. А вивчення в останній час пам'яток цієї археологічної категорії дозволяє прийти до ще одного важливого висновку: в ІХ—ХІІІ ст. між містом і селом в багатьох сферах життя існували паритетні відносини.
Вище вже була охарактеризована найбільш чисельна група населених пунктів, де проживала переважаюча більшість тогочасного люду — відкриті поселення різних розмірів. Але вони були характерними і для більш ранньої історичної епохи — первісного суспільства. Тому, слід звернутися і до нових типів поселень — укріплених міст і замків, що з'являються вже в суспільстві класовому, соціально стратифікованому.