"Механізми"
державотворення на Русі

Суперечки між представниками різних гілок князівського роду постійно поглиблювалися, що відбилося в регіональних конфліктах та рішеннях князівських з'їздів. У 1097 р. перший із них відбувся в Любечі — резиденції Чернігівських князів. Основу цих суперечок становили соціаль-  но — економічні чинники, зокрема, зміцнення   феодалізму на місцях. Предтечею в плані проведення вищезгаданого зібрання стала подія    1072 р., коли князі Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри й представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді "Правду Ярославичів", приурочивши цю законодавчу роботу до церковного свята. 
Пам'ятник 900-літтю князівського з'їзду в Любечі 1097 р. Скульптор Г. ЄршовЗ'їзди — "снеми" і надалі збиралися у найвідповідальніші для країни періоди; на них обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та інші важливі теми. Ініціаторами їх скликання, як правило, являлися Великі князі Київські, а місцем проведення — Київ або якийсь пункт Київської землі (окрім вищезгаданого Любецького). Такий інститут загальноруських князівських з'їздів функціонував до тридцятих років ХІІІ ст., хоч і не був стільки-небудь регулярним.
Детально описаний в літописах, перший з'їзд дає зриме уявлення про коло питань, котрі розглядалися на всіх наступних. Це насамперед — "строение мира". Незважаючи на те, що не всі постанови Любецького з'їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший політичний розвиток Київської Русі. У Любечі були вироблені, а точніше — юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на упередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю її історію "отчина" оголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. На з'їзді, очевидно, було затверджено і загальноруський судово-правовий кодекс.
Але життя внесло в послідуючі події свої жахливі корективи, про котрі й піде мова далі. При цьому слід відзначити, що драматизм подій заключався у тому, що все трапилося на фоні здавалося б повної міжкнязівської згоди: рішення з'їзду були підкріплені братським застіллям, взаємним цілуванням хреста, чисельними клятвами. Звичайно, історія неодноразово засвідчувала, що порушення договорів та взаємних обіцянок не була рідкісним явищем. Якби ж договори й погодження мали б реальну силу на протязі тривалого часу і не порушувалися, то не було б необхідності в нових узгодженнях.
Проте, в розглянутому історичному епізоді все відбулося досить стрімко й жорстоко, хоча із самого Любеча роз'їхалися з любов'ю та радістю: "И бысть радость и тишина во всей Руси" — поспішив із своїм висновком літописець. В цій фразі відчувається традиційне задоволення літописця від діянь, котрі трапилися в невеликому місті на Середньому Дніпрі. Проголошена й записана вона, без сумніву, безпосередньо після завершення з'їзду. Та через певний час промовлене втратило сенс, так як ні радість, ні тиша на Русі не відбулася.
Василько Ростиславич у місті Здвижені.Мініатюра з Радзивілівського літописуДо Києва спочатку прибули Великий князь Святополк та Волинський Давид Ігоревич, а дещо пізніше — Теребовльський володар Василько Ростиславович. Перед тим він гостював в Чернігові у Давида Святославича і планував, зупинившись у Видубецькому монастирі, повертатися додому. Він і не підозрював, що проти нього вже готується страшна зрада. Якісь мужі звернулися до Давида з повідомленням, що він та Святополк будуть вигнані із своїх володінь, а на їх місця сядуть сам Василько та Володимир Мономах.
Давид Ігоревич, якого літописець характеризує як людину нетвердих переконань, схильного до інтриг і ворожнечі, в той же час передав отриману інформацію Святополку. Літописець не називає імена "злих му-жів" — можливо їх не було взагалі, а такий страшний донос з'явився в голові у самого Давида. Для надання більшої достовірності сказаному, він повідомляє Святополку Ізяславичу, що якраз Василько доклав своєї руки до вбивства його брата Ярополка в 1087 р. поблизу міста Звенигорода на Галичині.
Першою реакцією Великого князя на таке повідомлення стало несприйняття такої звістки: "Коли правду ты говоришь, Бог тебе свидетель, если от зависти говоришь Бог тебе судья". Та такий донос все ж упав на благодатний грунт — Святополк почав мучитися сумнівами. Неспокій за власне великокнязівське майбуття переплілося у його свідомості із згадками про загиблого брата. Поступово ним оволодів великий страх, а тому почав схилятися до Давидового наущення. А потім увірував в це як у істину. Той ще й підбурював його: "Если не захватим Василька, то не тебе не княжить в Киеве, ни мне во Владимире".
Приводом для затримання Василька у Києві стали іменини самого Святополка. Але Теребовльський князь відмовився від участі в частуванні, посилаючись на те, що поспішає додому. Відмовив він у обіді й Давиду. Той знову ж використав це на свою користь: "Видиши ли не помнить тебе, ходя в руку твоею, а ще ли отидетъ въ свою волость, сам оузриши ащети не заиметь городовъ твоих, Турова і пинська, и прочихъ городовъ твоихъ”". Та не надіючись на рішучість свого спільника, просить передати Василька в свої руки.
Перевезення осліпленого Василька Ростиславича до Володимир-Волинського. Мініатюра з Радзивілівського літописуТа і далі Святополк не міг прийняти ніякого рішення. Але ж просив Василька прийти до нього й до Давида хоча б на короткий час, начебто для перемовлень з одного важливого питання. Той погодився і пішов до Києва з невеликим супроводом на двір Великого князя. Там, безпосередньо у світлиці Святополка, його і було схоплено, а слуг кинуто у поруб. На протязі дня Василько просив зустрічі з Великим князем для встановлення його вини, але Давид не допустив цього, очевидно боячись, що той розжалобить високоповажного родича.
Надалі події розгорталися в швидкому темпі: полоненого князя було перевезено до Білгорода Київського на р. Ірпінь, а вночі осліплено конюхами обох згаданих князів та торчином Беренди. В непритомному стані його винесли із приміщення, поклали на віз і швидко відправили в напрямі до Володимир-Волинського. По дорозі, в місті Здвижень (нині Макарів Київської області), була зроблена зупинка, для котрої вибрано двір місцевого попа. Тут із князя зняли окровавлену сорочку й віддали попаді її випрати. Вона ж почала після прання оплакувати людину, яка лежала на возі. Василько прийшов до тями, попросив води і запитав, де він знаходиться. Потім, торкнувшись сорочки і зрозумівші, що на ній нема крові, промовив: "Чєму єстє сняли с мене? Да бых в той сорочке кроваве смєрть принялъ и сталъ прєд Богомъ".
Князівський з'їзд в Увітичах. Мініатюра з Радзивілівського літописуДо міста Володимира транспорт прибув вже на початку грудня, а до того туди вже прискакав і Давид Ігоревич. Він наказав взяти під варту нещасного осліпленого, а сам пішов на вотчину Василька — на Теребовль та деякі інші прикарпатські міста. Тож стара Давидова мрія здійснилася: до своєї Волині він додав і значну частину Галичини.
Звістка про таке діяння потрясла учасників з'їзду. Святополк незграбно оправдовувався й багато разів розповідав версію про начебто злий умисел проти нього з боку Василька. При цьому, як це часто буває, він спробував перекласти всю вину на Давида Ігоревича: " Нє язъ єго слепилъ, но Давидъ, и вєлъ и к       собе", — малодушно виправдовувався при цьому. На це йому цілком логічно відповідали, що теребовльського князя було схоплено й осліплено не в Давидовому місті, а тому якраз Святополк і являється головним винуватцем злодіяння. Але після заступництва за нього вдови Всеволода Ярославича Анни та митрополита Миколая, Володимир Долобське озеро. Мініатюра з Радзивілівського літописуМономах та інші князі основний свій гнів все ж перенесли на Давида.
Та покарати його мав колишній союзник. Зібравши військові дружини із Пінська і Дорогобужа, Святополк здійснив осаду волинської столиці, котра тривала сім неділь. Давид Ігоревич запросив пощади та відрікся добровільно від цього князівського столу. Його було випущено із міста. Тож він разом з княгинею і дітьми пішов спочатку в Червень, а пізніше втік "до Ляхів" у Польщу.
Рішенням з'їзду південноруських князів 1100 р. Давид знову був виведений з Володимир-Волинського, котрим йому вдалося оволодіти ще раз. Був переведений в заштатне містечко Бужеськ, до якого були приєднані ще й Острог, Дубно, Чорторийськ. При цьому висловлено попередження: якщо він не заспокоється, то буде забрано й це. Так скінчилася для головного винуватця вищерозглянута "князівська трагедія", котра розкрила ще один бік тієї складної історичної епохи. 
Але, незважаючи на вищеописані події, роль зібрання 1097 р. не можна принизити за самою суттю поставленої тоді головної теми. Князівські з'їзди 1101 та 1103 рр. під Києвом (в Увітичах та на Долобському озері) продовжили тему Любецького. На них вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями.
Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з'їзді 1155 р. На ньому зіткнулися в обговоренні дві концепції політичної форми правління: перша обстоювала єдинодержавність, друга — непорушність "отеческих наследий". Відмінність позицій Юрія Довгорукого — захисника першої точки зору — і його сина Андрія Боголюбського — прихильника другої — не викликає сумніву, проте очевидною являється позиція, що їх  єднає, — для досягнення того й іншого все ж потрібен мир. "Весьма єсть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем же подданым есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется". А син звертається до батька з такими словами: "Отче, почто хочешь на братию свою воевать и их отеческих наследий лишить?". Юрій погодився з доказами Андрія і, закликавши князів до Києва, "прия их любовь, обесчая их охранять".
Друге важливе питання, котре виносилося на загальноруські з'їзди князів, пов'язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Це питання, як видно з літописів, постійно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями вимагала об'єднаних зусиль багатьох князівств, а на чолі таких сил мусив стояти Київський князь.
Ярослав Мудрий. Читання народу Руської Правди в 1016 р. Художник О. Д. КівшенкоУ 1167 р. Великий князь Ростислав призвав до Києва понад десять князів, щоб спільно здійснити похід у район Канева і забезпечити проходження купецьких караванів, які йшли Грецьким і Залозним шляхами з південноєвропейських земель. З цією метою і Мстислав Ізяславич теж неодноразово збирав васальних князів у Києві. Пропозиції Мстислава одностайно підтримувались усіма південноруськими князями. Перелік князів, які брали участь у поході на половців 1168 р., дає уявлення про реальну владу Київського князя у справі оборони Русі. Із Луцька прибули Ярополк і Ярослав Ізяславичі; із Турова — Святополк Юрійович; із Гродно — Мстислав Всеволодович. Свої полки надіслали Рюрик і Давид Ростиславичі із Смоленська, чернігівські Ольговичі — Святослав і Ярослав Всеволодовичі, Олег і Всеволод Святославичі. Із Переяслава виступив Гліб Юрійович та його брат Михалко. Окрім того, у поході брало участь багато дрібних князів — за висловом літописця "инии мнози".
Напевно, не всі князівські з'їзди, де йшлося про питання війни і миру, знайшли висвітлення на сторінках літопису. Успішні походи Ростислава Мстиславича (1167 р.), Мстислава Ізяславича (1169 р.), Святослава Всеволодовича (1183, 1184, 1185, 1192 та інші роки), в котрих брали участь військові дружини з багатьох земель, звичайно ж, були неможливі без попереднього обговорення їх стратегії і тактики. Кожен із цих походів, безперечно, обговорювався колом князів, яких Великий князь вважав необхідним і можливим залучити для участі в конкретному поході. Адже великі походи в центральні райони придніпровських половців звичайно ретельно готувались, їх очолювали Великі князі, вони мали на меті певні політичні цілі.
За нормами міжкнязівського права, виробленими з'їздами і договорами, князь, який відмовлявся послати свою військову дружину на боротьбу з половцями, втрачав волость. Про це дізнаємося із літописної статті     1177 р. Послані Великим князем Київським Романом Ростиславичем полки зазнали поразки від кочівників. Причину цього сучасники вбачали у тому, що до об'єднаних дружин не підійшов вчасно зі своїм полком брат Великого князя Давид. Святослав Всеволодович звинуватив Романа у недотриманні ряду: "Брате! Я не ищю подъ тобою ничего же, на рядъ такъ есть оже ся князь извинить (тобто, зрадить), то въ волость, а мужъ у голову: а Давидъ виноватъ". Нагляд за строгим дотриманням лицарської честі, виходячи зі слів самого Святослава, лежав на Великому князі. Але Роман не став виганяти Давида і тим самим, на думку Святослава, виявив великокнязівську неспроможність, а тому мав відповідно понести за це покарання.
На князівському зібранні 1195 р. Великий князь Київський Рюрик Ростиславич обміркував питання внутрішнього порядку на Русі з братом Давидом Смоленським. Снем цей супроводжувався князівськими банкетами, на які запрошувалися бояри, духовенство, представники васалів-кочовиків із союзу Чорних клобуків у Пороссі.
Великий загальноруський з'їзд князів відбувся у Києві 1223 р. Мстислав Романович, Мстислав Мстиславич, Мстислав Святославич та інші зверхники зібралися для досягнення угоди про надання допомоги половцям, які зазнали нападу монголо-татарського контингенту із військ Чінгісхана. Усвідомлення небезпеки, що насувалася на Київську Русь, а також агітація Мстислава Удатного (Удалого) — зятя половецького хана Котяна, сприяли в значній мірі виробленню спільного рішення.
Ще один князівський з'їзд відбувся у Києві 1230 р. Лаврентіївський літопис, розповідаючи про участь багатьох князів в урочистому акті висвячення єпископа Ростовського Кирила, зауважує, що метою їх прибуття до міста на Дніпрі була не ця подія, а снем: "Бяху же в то время инии князи Руськии на соньме в Киеве".
В часи феодальної роздробленості, князі окремих земель теж збиралися і на окремі свої "снеми". Широка практика функціонування цього політичного інституту свідчить, що міжкнязівські відносини на Русі в ХІ—ХІІІ ст. мали не тільки союзний, а і васальний характер. 
Основою таких "вертикальних" суспільних відносин було містництво, тобто право на земельний наділ, помістя, уділ, волость, яке могло бути не лише спадковим, а й вислужним. За землю, за пожалування васал потрапляв у повну залежність від сюзерена. У реальному політичному житті Київської Русі мали місце глибокі суперечності всередині правлячої верхівки, але практика міжкнязівських з'їздів свідчила про постійне прагнення її подолати серед різних груп “сильних світу цього”.
На сторінках літописів зафіксовано повідомлення про цілий ряд зустрічей Волинських та Чернігівських князів у 40—80-х рр. XII ст., а також Юрія Володимировича Довгорукого і Володимира Галицького, князів Володимиро-Суздальської землі і т. д. Всі вищенаведені факти реально підтверджують життєздатність цього інституту державної влади на протязі кількох століть існування Київської Русі — аж до трагічних подій 40-х рр. XIII ст.
Але, все ж, найважливішим інститутом державного правління була князівська влада. Князь виступав не тільки верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів, як правило, вела і до зміни попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету стосовно князівської влади, а й перебувала у повній залежності від неї.
Князівська влада на Русі являлася такою ж мірою одвічним і місцевим інститутом, як і віче. Князівсько-династичні зміни в кінці ІХ — на початку Х ст. не внесли до державного розвитку принципово нових елементів, яких би не знало східнослов'янське суспільство раніше, можливо, вони тільки дещо прискорили процес відриву князівської влади від народу.
Однією із суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Звичайно, укладання різних юридичних кодексів не було суто приватною справою окремого володаря чи його найближчого оточення. Воно диктувалося умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалося соціальною активністю мас, до правотворчості не був закритий доступ представникам великого боярства.
Устави і Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалася земельними фондами, визначала місце у міському управлінні Церкви. Природно, що дотримання всіх цих правових норм, котрі виходили від князівської влади, складало обов'язок досить розвиненого князівського адміністративно-управлінського апарату.
До компетенції князівської влади належали й справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони, брали особисту участь у військових компаніях і, як правило, очолювали свої дружини. Винятковою прерогативою князя являлися зовнішні зносини з іноземними державами, а також з володарями інших князівств.
Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, був гарантом нормального функціонування всіх органів управління, а також символом державної стабільності.
Уже на ранньому етапі становлення державності князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Пізніше засідання аналогічних дорадчих структур зафіксовано і в окремих удільних князівствах. Склад радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядалися в кожному конкретному випадку. З розвитком феодальної державності "старци градские" почали називатися "мужами градскими". До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. З часом роль ради-думи зростала з послабленням власне князівської влади.
Рада при князі — явище типове не тільки для Київської Русі, а й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом. До її складу входили васали князя — земельна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називалися "дружиною", "думцями". До компетенції такої ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни або окремої землі.
Звичайно, функціонування державного механізму повинно було опиратися на певну правову базу. І вона існувала, маючи у своєму підгрунті звичаєве право східних слов'ян ще додержавного періоду їх історії.
Початкові статті Руської Правди Короткої редакції. Новгородський перший літописПравові устави ІХ—Х ст. увійшли до "Руської Правди", найдавнішу частину котрої склала "Правда Ярослава", надана ним Новгороду у 1016 р. Новий закон регламентував взаємовідносини між різними станами міського населення. Близько 1024—1026 рр. Ярослав Мудрий, намагаючись зміцнити свою владу в Києві, видав "Покон вірний", в котрому регламентувалися розміри данини, що її збирали з населення на користь княжих дружинників, які приїзджали в громади правити судочинство й збирати карні штрафи — так звані "віри".
Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з діяльністю синів Ярослава Мудрого. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їх найближче оточення та представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді "Правду Ярославичів". Звичайно, новий кодекс, як і попередні, відстоював насамперед права пануючих прошарків суспільства. Життя їх представників уже захищалися подвійними вірами. Посилилася персональна відповідальність порушників феодальних законів. Зросли розміри штрафів за порушення прав феодальної власності. Разом з тим "Правда Ярославичів" обмежувала до певної міри й свавілля вотчинників над залежними верствами населення. Їм заборонялося без княжого суду ("без княжа слова") "примучувати" смердів — основну частину сільського люду. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Призначався штраф і за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджені були і високі (40 гривень) штрафи за вбивство смерда, який працював на землі, котра перебувала у верховній власності держави. За вбивство вотчинного смерда стягувався штраф у розмірі всього 5 гривень. Для порівняння і розуміння розмірів штрафу: в ті часи за 40 гривень можна було купити череду корів на 50 голів.
Поступки смердам були, зрештою, продиктовані інтересами феодального господарства, розвиток котрого залежав і від того, як селянин буде забезпечений тягловою силою й відповідним реманентом.
Нову кодифікацію правових норм здійснив Володимир Мономах після народного повстання 1113 р. "Устав" Мономаха був затверджений на раді в Берестові під Києвом, мабуть тоді, коли у самому Києві ще продовжувалися народні заворушення. Володимир мав з'явитися в місті, охопленому смутою, з реальною відповіддю на вимоги народу.
В'їзд Володимира Мономаха до Києва 1113 р. Мініатюра Лицевого літописного зводу ХVІ ст.Законодавство Мономаха загалом підтверджувало вотчинний імунітет феодала і його права на експлуатацію залежного населення. Разом з тим новий інститут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як певну поступку влади жителям міст і сіл. Вносячи статті, що полегшували становище закупів, Володимир і його оточення керувалися насамперед розумінням того, що селянське господарство являється найважливішою умовою економічного розвитку країни і для його нормального функціонування потрібні певні гарантії у сфері юридичного та економічного життя.
Наступний етап у розвитку давньоруського законодавства пов'язаний із широкими народними хвилюваннями 40-х рр. ХІІ ст. на півдні Русі. В часи правління Ізяслава Мстиславича з'являються два устави, в котрих статті про князівське господарство, правопорядки у вотчинних селах, про спадщину та ще деякі інші мають київське походження. Відгуком подій 1146—1147 рр. є і ті статті "Пространної Правди", котрі обмежували права представників князівської адміністрації. Слід до цього додати, що події та процеси і в інших давньоруських землях теж впливали на розвиток правових норм.
Тож давньоруське законодавство в умовах існування станово-класового суспільства і феодальної системи не могло бути однаково справедливим до всіх верств населення. Літописці відзначали: "Иде же закон, ту и обид много". Тож і "Руська Правда", як і послідуючі документи, покликані карати за образи й несправедливість, самі стали джерелом "обид" для широких верств тогочасного простого люду.
Необхідно при цьому зауважити, що соціально-політичне життя Русі характеризувалося значною активністю. Письмові джерела свідчать про участь у ньому різних верств давньоруського суспільства. Причина цього полягала не в соціальній гармонії, що давала б широкий доступ демократичним низам до органів управління, а в гострих конфліктах всередині панівних прошарків, міжстанових протиріччях. У зв'язку з цим на протязі всього часу існування давньоруської держави досить інтенсивно в багатьох містах діяла така інституція як віче.
Суд в часи Руської Правди. Художник І. Я. БілібінПоказовим в цьому плані є вікове зібрання в Києві 1068—1069 рр. Перше зібралося в тяжкий для Русі час, коли об'єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом. А подальший  історичний аналіз подій дозволив зробити висновок, що ця вікова діяльність засвідчила, насамперед, про серйозні протиріччя в правлячих колах Києва. Для їх вирішення сильніша боярська партія залучила представників торговельно-ремісничого стану, які скористалися ситуацією для зведення рахунків з князівською адміністрацією.
Вічова діяльність відома не лише у столиці держави. Зокрема, у Галичі в ній в першу чергу приймали участь мужі "градські", тобто місцева знать. Якраз до їхньої допомоги вдався князь Данило Романович Галицький у боротьбі з непокірними боярами цієї літописної землі. Коли він звернувся за порадою до галицького віче ("сзвавшю вече"), то соцький Микула як виразник настроїв прихильників цього князя заявив: "Господине, не погнетши пчел, меду не едать".
Князівські актові печатки Х—ХІІ ст. за В. Л. Яніним і П. Г. ГайдуковимАналіз подій, пов'язаних з діяльністю віче свідчить про значне посилення великого боярства. Зміцнення його економічних позицій, особливо в період феодальної   роздробленості, супроводжувалося намаганням брати участь в управлінні містом і землею. Крім суперечностей між князівською владою і боярською феодальною демократією у діяльності віче відбилися й серйозні протиріччя всередині самого боярства. Воно не являло собою монолітної політичної сили. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, котрі претендували на керівне становище і виборювали це право, намагаючись посадити на князівський престол свого ставленика з тієї чи іншої гілки Рюриковичів.
Особливою гостротою ці суперечності відзначалися у Києві, вони стимулювалися нечіткістю ситуації з успадкуванням великокнязівського столу. При цьому одна боярська партія орієнтувалася на князів із династії чернігівських Ольговичів, а інша обстоювала право на Київ представників Мономахового роду. Результатом цього суперництва і стала система дуумвірату — одночасового "сидіння" на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій, які в той чи інший період лідирували на Русі.
Віче у Києві 1147 р. Мініатюра зРадзивілівського літописуРізноманітні факти про діяльність віче переконують у тому, що цей інститут, котрий сягав своїм корінням ще в додержавний період, ніколи не був органом народовладдя або ж широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали верхам суспільства. За сильного князя цей вузькостановий орган являвся слухняним придатком верховної влади, а при слабкому його залежність могла бути і зворотньою. Говорячи по-іншому, на Русі в Х—ХІІІ ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко й вступаючи в протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).
Показовим у цьому відношенні являється проти-стояння володаря та боярства в Галицько-Волинській землі в часи феодальної роздробленості. На думку Б. О. Рибакова, якраз представникам цієї інституції тут, як і в інших князівствах, являлось можливим і реальним зупинення князівського переміщення від столу і до столу, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню влади конкретної особистості в конкретній землі. Адже земському боярству потрібна була своя, місцева влада. Воно більш за все цікавилося своєю вотчиною, а тому було кровно зацікавленим в спокійному в ній володарюванні.
Але таке ствердження являється справедливим, вірогідно, лише у відношенні так званих “земців”. Щож торкається вищого боярства, яке входило в князівське оточення і яке мало доступ до управлінських посад в конкретній землі, то воно, як свідчать літописні пові-домлення, не було "зацикленим" виключно на спокійному веденні господарства. Тож практично ніколи не задовольнялося ні тим обсягом управлінських функцій, котрі йому залишали князі, ні тими вотчинами, котрі вони отримували внаслідок співучасті в управлінні земель. "Медового місяця" між князями та боярами на Русі не було практично ніколи, тим більше в часи феодальної роздробленості ХІІ—ХІІІ ст.
Актові печатки з зображеннями князівських знаків за В. Л. Яніним і П. Г. ГайдуковимАле апогей вже згаданого галицького боярства прийшовся на початок сімдесятих років ХІІ ст. Літописна стаття 1173 р. не викликає сумнівів про соціальну сутність тогочасного конфлікту: з Галича втекла з малолітнім сином Володимиром жінка князя Ярослава Володимировича разом із своїми прибічниками. Приводом для все ж нетипової форми протесту місцевих бояр і княгині стало приватне життя Ярослава Осмомисла (як його назвав автор "Слова о полку Ігоревім") — неприхований зв'язок з неофіційною дружиною Настаською. З послідуючої розповіді випливає, що окрім порушення морального стану у вищих прошарках місцевої громади, бояри не могли не лише стерпіти саму Настаську, але і її рід, котрий впритул наблизився до князя. Тож, в той час, коли княгиня з оточенням перебувала за стінами міста, бояри, які залишилися, взяли ситуацію в самому граді під контроль: перевели під власну сторожу князя, вбили Настаськиних родичів, а її саму спалили на вогнищі привселюдно. "Нерозумного" Ярослава було приведено до хресного цілування і він поклявся жити із законною дружиною Ольгою.
Не важко зрозуміти зміст такого повороту подій. В них відобразилися процеси формування галицького боярства, коли, поруч із старими його родами, серед наближених до князівського столу виявляються й нові. Продемонстрував це якраз князівсько-боярський конфлікт та відсутність єдності в середовищі старого бярства. Якби це було не так, то не прийшлося б княгині та її сину разом із частиною бояр покидати рідне місто. Ті, хто пішов за законною дружиною, мабуть не були впевненими в повній підтримці з боку тих, хто залишився. 
Та протиріччя в місцевій громаді зафіксовані і в самому кінці життя Ярослава. Перед своєю смертю він розпорядився передати галицький стіл молодшому сину Олегу (від тієї ж Настаськи), а перемишльський — старшому Володимиру. Галицькі бояри клялися на хресті виконати князівську волю, але після його "переходу у потойбічний світ" зреклися її: вигнали з міста Олега й посадили на стіл Володимира.
Виїзд у гирло річки Тисмяниці Великих князів Чернігівських, Волинських, Галицьких. Художник С. СамокишНадії бояр на покладистість Володимира не виправдалися. Він виявився великим ловеласом, а також схильним "к питию многому". Та й це не було головним: новий князь не бажав радитися з "мужами своими". Змиритися з таким станом речей представники місцевої соціальної верхівки не могли, а тому почали утаємничені перемовлення з Волинським князем Романом Мстиславичем. При цьому, навіть, задумувалися про вбивство Володимира, але все ж на такий крок не пішли.
На якийсь час, мабуть, збереглася рівновага між тими, хто відступився від князя й тими, хто залишався вірним йому. Але в кінці кінців складну ситуацію вирішив сам Володимир: він взяв свою дружину, обох синів та князівську казну й перебрався в Угорщину. За ним туди перебралося і його воїнство.
На короткий час в Галичі князем став Роман Мстиславич, одначе під тиском угорського короля Бели ІІІ був змушений залишити місцевий стіл. Цікаво, що разом з ним у Володимир-Волинський пішли й ті "галичани", які являлися представниками боярської партії, що запрошувала Романа до Галича.
Та з подальших літописних пояснень слідує, що існували ще й "треті" галичани, які погодилися з утвер-дженням на галицькому столі угорського королевича Андрія: "Король же въеха в Галичь, не посади в немъ Володимера, но даде весь наряд галичанамъ и посади в немь сына своего Андрея". Тож слід вести мову, по меншій мірі, про два боярських угруповання, представники котрих виношували протилежні плани подальшого устрою в землі. Одне з них пов'язувало майбуття галицького столу з волинським володарем, інше — з угорським королевичем.
Роман все ж зайняв галицький стіл і продовжив боротьбу з місцевими "олігархами". Така ж доля дісталася і його сину Данилу, якому владу в місті прийшлося відвойовувати кілька разів (він, все ж, переміг). Але вся історія Галичини ХІІ—ХІІІ ст. являється відображенням непримиримих протиріч між князівською владою, котра відображала об'єднавчі тенденції в тогочасному політичному житті, і боярської опозиції, яка об'єктивно відображала протилежну течію в подальшому розвитку соціальних інституцій країни. 
Ще одним невід'ємним елементом державного розвитку Київської Русі являлася православна Церква. Її організація нагадувала світську владу: на чолі стояв   митрополит "Київський і всієї Русі". Єпархіями в ХІІ—ХІІІ ст., територіально наближеними до князівств, управляли єпископи. Їх, переважно із числа київського духовенства, поставляли митрополит із Великим князем Київським. Важливою складовою частиною церковної організації являлися монастирі, розташовані як в крупних містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників давньоруського князівського роду.
Повстання 1071 р. Мініатюра зРадзивілівського літописуЩе однією невід'ємною рисою давньоруського суспільного життя були народні рухи, основним джерелом про які являються літописні повідомлення. Але чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, зважаючи на залежність укладачів літописних хронік від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках таких праць було, очевидно, навіть небезпечно.
Але, навіть на підставі таких неповних літописних свідчень, можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійною, і, безумовно, одним із суттєвих факторів як соціальної, так і політичної історії давньоруської держави. У відповідь на утиски просте населення виступало за свої права, за поліпшення свого становища.
Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували феодальні правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни в законодавство, котрі обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації та лихварів стосовно сільського й міського люду. Та подібні рухи тоді були ще надто неорганізованими. Низи — об'єктивно велика суспільна сила — являлися політично незрілими. Вони не мали скільки-небудь чіткої програми дій, як правило, обмежувалися вимогами зміщення того чи іншого князя або ж осіб князівської адміністрації, які займалися зловживаннями, зменшення норм феодальної експлуатації. 
Облога Чернігова Юрієм Довгоруким. Мініатюра з Радзивілівського літописуПрикладом такого вираження соціального конфлікту стали події 1146—1147 рр., котрі призвели до досить трагічного наслідку. Мова йде про мученицьку смерть у Києві Ігоря Ольговича — брата Великого князя Київського Всеволода Ольговича, який з 1139 по  1146 рр. в умовах феодальних протистоянь все ж зміг стабілізувати політичну ситуацію в країні, а у своєму заповіті передавав владу найближчому згаданому родичу (оголошення волі Великого князя трапилося ще 1145 р.). Більше всього таке рішення не прийшлося до душі Ізяславу, який бажав сісти на столі свого батька Мстислава Великого, а його в цьому стремлінні підтримували певні київські боярські кола.
Можна погодитись з аргументом Ізяслава, що у нього було більше прав на великокнязівський престол. На ньому дійсно сиділи колись і його дід, і батько. Одначе й Ігор не виглядав у цьому відношенні безрідним узурпатором. Адже і його дід теж займав великокнязівський стіл, і саме йому брат Всеволод заповів владу при повній згоді інших князів. Більше того, передача її скріплювалася   хресним цілуванням, в тому числі й самого Ізяслава Мстиславича. Тепер же він вирішив відмовитися від власної клятви.
Одяг заможних людей. ХІІ ст. Літографія Лемерсьє і К в Парижі за малюнком С. С. Стрекалова. 1877 р.У жорстокому військовому протистоянні, коли на бік Ізяслава перейшли київські мужі, Ігоря було схоплено й посаджено в Переяславі у поруб. Вирішення його долі відкладалося, так як у нового київського володаря розпочалося протистояння з ще одним претендентом — Юрієм Довгоруким. Ізяславовими супротивниками були й чернігівські родичі Ігоря, які, начебто, навіть замишляли вбити його. Про це було повідомлено киянам на віче біля Святої Софії, де і прийняли рішення йти на Чернігів.
До цих пір київські події розвивалися в межах певного сценарія, але далі пішли зовсім іншим шляхом. Один із бунтівників розпустив у натовпі думку про те, що перед таким походом необхідно розправитися з Ігорем, який тоді вже знаходився в київському Федорівському монастирі і там став ченцем. На його захист виступили Володимир Мстиславич — брат Ізяслава, митрополит, тисяцькі Лазар і Рагуїл. Звертаючись до зібрання, Володимир заявив, що його брат не велів убивати Ігоря, та урівноважити розбуджений натовп було вже неможливо. Від Святої Софії натовп киян рушив до монастиря. Сівши на коня, їм услід поскакав і Володимир, з надією випередити вбивць та врятувати нещасного князя від несправедливої розправи. Коли ж він під'їхав до Софійських воріт (на перехресті сучасних вулиць Володимирської та Великої Житомирської), то там було стільки народу, що неможливо проїхати. Тоді Володимир повернув коня направо і мимо Глібового двору поїхав до Михайлівських воріт, що знаходилися з боку Михайлівського Золотоверхого монастиря. Коли ж він все ж добрався до монастиря Святого Федора, то там звірствував розпалений натовп.
Одяг князів та заможних людей ХІІІ ст. Літографія Лемерсьє і К в Парижі за малюнком С. С. Стрекалова. 1877 р.Сам Ігор спробував звернутися до совісті нападників, нагадуючи, що ті ще зовсім недавно йому хрест цілували й обіцяли визнати його своїм володарем. Але нині він нічого не хоче, не бажає, як пострижений чернець, згадувати минуле. Та натовп не слухав його, вигукуючи: "Побийте, побийте, побийте!", а хто знаходився ближче до бувшого князя, зривав із нього одяг. Та розуміючи, що вбивство людини в святому місці — великий гріх, кияни схопили Ігоря й повели з монастирського подвір'я. У воротах його зустрів Володимир Мстиславич. Зліз із коня, накинув на нього своє корзно (плащ) та звернувся до киян з проханням: "Братя моя, нє мозите сєго створити зла, ни убивайте Игоря". Але ті, не звертаючи уваги на його прохання, продовжували бити нещасного збудника свого гніву. 
З великими труднощами Володимиру все ж вдалося вирвати його із рук натовпу та сховати за воротами Мстиславового двору, що знаходився в ра-йоні сучасного Десятинного провулка. Але неконтрольований натовп знайшов його і там — князя було вбито.
В Іпатіївському літописі говориться, що повсталі добили Ігоря на княжому дворі. Ще живого його потягли з Мстиславового двору через площу Бабин Торжок і вже на князівському дворищі завершили своє "чорне діло". Трапилося це в п'ятницю 19 вересня 1147 р. 
Захоплення повсталими киянами Ігоря Ольговича в Федорівському монастирі. Мініатюра з Радзивілівського літописуНа жаль, на цьому безчинства не припинилися. Поклавши тіло вбитого на віз, кияни відвезли його на Поділ і кинули на Торговищі. Невідомо, скільки він там пролежав і чому про це не знав Володимир Мстиславич. Лише коли йому про це доповіли, він наказав готуватися до похоронів. Далі повідомив Ізяслава про таку наругу над родичем, а той, начебто, "пустив сльозу". При цьому мовив, що якби знав, чим це все скінчиться, то не тримав би Ігоря під вартою й відправив подалі від столиці Русі. Розуміючи, що смерть буде поставлена йому в провину, Ізяслав заявляв, що нічого подібного у нього й в думках не було. Зрозуміло, що найближче оточення йому повірило.
Іншою була реакція на Ігореве вбивство в стані чернігівських князів. Отримавши страшну звістку, Святослав Ольгович зібрав свою старшу дружину й гірко оплакав смерть брата. Сумно відізвалася вона й по всій Чернігівській землі.
А в Києві тим часом продовжувалися страсті по Ігорю. Тисяцький Лазар наказав взяти тіло вбитого князя й віднести до Михайлівської церкви — в так звану "Новгородську божницю". Там його залишили до ранку, коли було проведено обряд відспівування. Далі померлого перевезено до монастиря Святого Симеона — київської резиденції його батька та діда Святослава. Тут він і був похований. А через три роки мощі перевезені до Чернігова тим же братом Святославом й покладені біля "святого Спаса на тєрєме". Відбулося це, вірогідно, тоді, коли в Києві тимчасово князював Юрій Довгорукий, противник Ізяслава Мстиславича й союзник Святослава Ольговича. 
Конструкція укріплень Білгорода Київського за М. Г. Городцовим та Б. О. РибаковимВзагалі народні рухи на Русі Х—ХІІІ ст. ні в якому разі не можна характеризувати як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, що не вичерпала ще своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплеменні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, були б явищами глибоко регресивними. Насправді, жодне із зафіксованих в літописах повстань не ставило перед собою такої мети, як зміна існуючих правопорядків якимось принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її вад. В таких умовах конструктивність народних рухів полягала, насамперед, у тому, що вони сприяли встановленню доцільніших форм соціально-економічних відносин в давньоруському суспільстві.
Але, повертаючись до проблем соціальних верхів, слід відзначити: з часом протиріччя між окремими угрупованнями давньоруської еліти зайшли так далеко, що для міжусобної боротьби почали залучатись й сусіди, насамперед, кочовики причорноморських степів. Вони в цей час (на початку нового тисячоліття) заміняли скандинавів у якості основного іноземного військового контингенту на Русі. Все це, звісно, послаблювало міць країни та погіршувало умови життя широких мас населення, які найбільше потерпали від князівських чвар. Для різних прошарків суспільства дедалі привабливішими ставали об'єднувальні тенденції, виразниками котрих на початку ХІІ ст. стали Великі князі Київські Володимир Мономах та його син Мстислав Великий. Перший набув популярності ще будучи Чернігівським і Переяславським князем. Саме він виступив ініціатором походів на половецькі кочові орди. Його заклики об`єднатися діставали підтримку й розуміння серед багатьох соціальних верств, починаючи від жителів сіл — смердів.
Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від Великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнюватися економічні зв'язки між різними Давньоруськими землями. По смерті Володимира у 1125 р. на київському столі утвердився його син Мстислав — ревний продовжувач політики батька. Роки його правління (1125—1132 рр.) вважаються часом найвищого піднесення об'єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак, високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну із найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.
Але всі здобутки держави необхідно було захищати від зовнішніх та внутрішніх ворогів, що й призвело до становлення та розвитку військової справи, котра відповідала усім нормам і стандартам тих часів.