Фінал сарматськое доби

У 167 р. н. е. у Подунав'ї вибухнула І Маркоманнська війна. Германські племена маркоманнів, гермундурів, віктовалів, вандалів, квадів, що мешкали на північ від Дунаю, склали Бронзовий казан(могильник Градєшка)коаліцію з угорськими сарматами-язигами і рушили на Рим. Зі сходу на римську провінцію Дакія в цей час напали роксолани й алани у союзі з даками та їхніми родичами
Вуздечкові прикраси з могильника Чауш костобоками. Тиск північних варварів був такий сильний, що їхні війська вже за два роки вдерлися до Північної Італії. Імператор Марк Аврелій, аби уникнути війни на два фронти, був змушений у 175 р. укласти сепаратний мир із лідерами північної коаліції — язигами та маркоманнами. Однак 177 р. союзники знову розпочали воєнні дії, а до східної коаліції приєдналися ще й карпи. ІІ Маркоманнська війна одержала навіть назву Сарматської, що вказує на роль сарматських племен, які брали участь у ній. І знову тонкий політик і філософ Марк Аврелій застосував принцип "divide et impero". Він уклав черговий сепаратний мир із сарматами — язигами і роксоланами, дозволивши їм контактувати через провінцію Дакія. Нейтралізувавши в такий спосіб найнебезпечніших ворогів, Марк Аврелій зосередив усі сили на боротьби із маркоманнами й аланами. Однак закінчити війну довелося вже його сину імператору Коммоду в 180 р. ціною збереження довоєнних кордонів.
Приблизно у цей час на північному заході сучасної України з'явилися перші пам'ятки вельбаркської культури, що відбивають важливу подію — переселення сюди з території сучасної Польщі германських племен готів і гепідів. Спочатку готи не просунулися далеко вглиб сарматських земель, а залишалися їхніми близькими сусідами з півночі й північного заходу. Проте це сусідство якоюсь мірою дестабілізувало політичну обстановку у степу. Пізні сармати відійшли на схід, до Дону, та на захід, до Дністра та Дунаю.
Поліхромне навершя ручки меча (могильник Градєшка)Із плином часу сармато-готські взаємини жвавішали, і згодом відіграли провідну роль у формуванні південно-західного варіанта черняхівської культури. Це була культура різних племен, що входили до готського політичного об'єднання: даків, германців, слов'ян, пізніх скіфів, сарматів. Культурна й етнічна інтеграції готів та сарматів значно посилилися у процесі "скіфських" або "готських" воєн, перші походи яких відбулися в 232—238 рр. н. е., а останні закінчилися у 268 р. н. е. Сусідство та союзні відносини двох найвойовничих і міцних варварських етносів регіону надалі вилилися в етно-культурну взаємодію, що призвела до виникнення черняхівської культури.
Готська держава короля Германаріха, що напрочуд добре збігається з ареалом черняхівської культури другої половини ІІІ — першої половини IV ст. н. е., немовби розколола сарматський світ надвоє. На сході, у приазовсько-донецьких степах, жили ті, кого римський історик Амміан Марцеллін називав "аланами-танаїтами". Найімовірніше, вони не входили до готського об'єднання. У Нижньому Подунав'ї, де сарматські могильники розташовані безпосередньо на черняхівській території в сусідстві з пам'ятками цієї культури, поруч жили готи та алани. Останні були федератами готських королів, а Амміан Марцеллін називає їх "європейськими аланами".
Фінал сарматської доби в Північному Причорномор'ї пов'язаний із навалою гунів на початку 370-х рр. За свідченням Амміана Марцелліна, вони, скоривши аланів-танаїтів, розгромили державу Германаріха. Сарматські пам'ятки цього часу поодинокі і всі датуються останньою третиною IV ст. н. е., але наскільки вони співвідносяться з гунською навалою — важко сказати. Як завжди, бурхливі історичні катаклізми фіналу однієї доби й початку іншої майже не залишають археологічних слідів.