Сармати та Мітрідатові
війни

Наприкінці ІІ ст. до н. е. трон Понтійського царства посів Мітрідат VI Євпатор. Цей талановитий і честолюбний монарх забажав створити з невеликого малоазійського царства міцну державу, щоб протиставити її Риму на шляху до світового панування. Мітрідат завоював Колхіду, далі, скориставшися війною між Херсонесом та Скілуром і Палаком, увів свої війська до Криму та приєднав Боспорське царство до Понту. 101 р. до н. е. Мітрідат приєднав до своїх володінь Галатію та Пафлагонію і захопив Каппадокію й Віфінію, опір яких і став приводом для виступу Риму проти Мітрідата.
Ведення війни сенат доручив знаному полководцю Луцію Корнелію Суллі. Із його гнівної промови відомо, що вже в першій війні на боці Мітрідата виступили причорноморські варвари: "У тебе здавна було це передбачене, і, сподіваючись, що ти будеш панувати над усією землею, якщо переможеш римлян, ти вигадував ці приводи, щоб прикрити свій план. Доказом цьому є те, що, іще не воюючи ні з ким, ти уклав союз із фракійцями, скіфами, савроматами..." (App., Mithr., 57). На початку війни передовий загін Мітрідата, який складався зі 100 сарматских вершників, на кордоні Понтійського царства з Віфінією розбив війська її царя Нікомеда чисельністю у 800 вершників. Протягом кількох кампаній 88—85 рр. до н. е. римляни все ж перемогли, і перша Мітрідатова війна закінчилася укладанням Дарданської мирної угоди.Срібна чаша
У другій Мітрідатовій війні 83—82 рр. до н. е. римляни зазнали поразки. Готуючись до війни з Римом, Мітрідат чудово розумів, що кращих союзників, ніж скіфи й сармати, йому не знайти. Після приєднання до свого царства північно-понтійських земель він одержав невичерпне джерело військових ресурсів — воїнів скіфів і сарматів.
Особливі надії на воєнну міць кочовиків Мітрідат покладав у третій війні 74—63 рр. до н. е. Аппіан повідомляв, що "вступивши до області Меотиди (Азовське море), над якою багато династів..., він обмінявся багатьма подарунками з місцевими ватажками; Мітрідат уклав з ними союз, замисливши інші, значно дивніші плани: йти через Фракію до Македонії... а тоді вдертися до Італії...". Для цього "приєдналися (до Мітрідата) із савроматів так звані царські язиги". Таким чином, у Мітрідатовій коаліції з сарматів брали участь не лише прикубанські сіраки, а й причорноморські язиги.
Однак воєнна фортуна була не на боці Понтійського царя. Римляни не тільки повернули втрачені території, а й витіснили Мітрідата з його держави. Він утік до Вірменії, а після поразки від Помпея останнім притулком Мітрідата став Пантікапей, столиця все ще вірної йому Боспор. Не виключено, що у той час скіфи та сармати відкололися від Мітрідата — навряд чи він міг у його становищі платити їм "за кров". Нарешті, проти царя повстав його син Фарнак, вирішивши в такий спосіб отримати батьковий трон. Оточеного у Пантікапеї Мітрідата на його прохання заколов власний охоронець-галат, оскільки на загартований протиотрутами організм царя не діяла отрута...