Історія Харкова. 1914
- 1915 рр.

1914

ПОДІЇ

ОБ'ЄКТИ

ОСОБИСТОСТІ

1915 

ПОДІЇ

♦   У Харкові в 1915 р. почала була виходити тижнева газета під назвою «Слово»,  завданням якої було ширення української національної ідеї серед робітництва та захист його інтересів. Почали його видавати В. Винниченко та Ю. Тищенко (Ю. Сірий). Ю. Тищенко, під іменем Гарах, жив у цей час під Харковом (с. Карачівка під Борками). В порозумінні з Катеринославською групою українських соціал-демократів приїхав до нього з Москви В. Винниченко під іменем Іван Довгаль. Тут відбулася нарада, в якій, крім названих, взяли участь члени харківської групи соціал-демократів (Довбищенко та інші). Нарада ця і ухвалила видавати газету під назвою «Слово». Видання фінансувало видавництво «Дзвін», а фактичне редагування доручено Ю. Тищенкові.
Перше число появилося 25.Х. 1915 р. До співпраці притягнуто ліпші журналістичні сили на чолі з С. Петлюрою та В. Садовським. У вступній статті, даючи огляд робітничого життя з національного становища, редакція писала: «Здається, ніяке робітництво так не покривджене, так не знесилене, як українське. Здається, ні одна нація так не упосліджена, як українська… Але це тим паче не повинно спиняти нас. Навпаки… міцніше зціпити ми повинні зуби і з незломною, освяченою болем рішучістю, боротися з тим, що дає нам і біль, і образи, і страждання… Робітничий рух кожної держави розвивається в своїх національних формах. Що краще розвинені національні форми, то більше простору для розвитку робітництва… Тільки будучи українцями, ми зможемо в усій повноті примножити нашу соціальну силу».
З бадьорими думками звертається в статті «Будемо спокійні» С. Петлюра за підписом П2: «Будемо спокійні, — писав він, і не станемо серед погроз на нашу національну культуру гасити свого духа! Ми не діти, щоб никнути додолу головою…, не будемо гасити нашого духа!… Не гасити нам духа перед погрозами, а зустріти їх, як мужам сили…»
Вихід «Слова» викликав серед робітництва широкий і радісний відгук. «Ми стомилися, ждучи свого часопису, свого органу… Звістка про „Слово“… вразила нас як промінь сонця в темряві. Ми радіємо, нам життя здається яснішим…», — так писала група робітників з Петербурга.
«Ми, українці, — писали інші, — долею закинуті на Берестово- Богодухівську рудню, з різних кутків дорогої України… щиросердечне вітаємо вихід рідної газети „Слово“…»
Та не пощастило. Наступне, друге, число було конфісковане в друкарні. А незабаром віддано за діяльність під час революції 1906 р. редактора газети під військовий суд і заарештовано.
Така ж доля спіткала і тижневик «Гасло», що почав був виходити у Харкові з 19.XI. 1915 р. за редакцією В. Коряка і розсилався також передплатникам закритої «Згоди». По кількох числах був закритий.
На цьому і скінчилися спроби щодо легальної преси.

♦  У липні 1915 р. з початком наступу німців і наближенням лінії фронту до Ризі з міста вглиб Росії почали евакуювати промислові підприємства. Разом з першою в Росії велосипедної фабрикою «Росія» Олександра Лейтнера, створеної в 1886 році, в місто Харків стали вивозити і обладнання ВКЕ разом з працівниками.
До речі, з фабрики А. Лейтнера «Росія» згодом виріс Харківський велосипедний завод — ХВЗ (назва прийнято з 1923 року).




ОБ'ЄКТИ

♦   Кінець 1914 року — завершено будівництво Трьохсвятительської церкви («Гольбергівська») — православний храм у Харкові, побудований за ініціативою голови Міського купецького товариства купця першої гільдії Григорія Осиповича Гольберга і його дружини Марії на їх власній земельній ділянці. Храм названий в ім’я трьох православних Святителів: Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. 1915 рік — Освячення храму звершив митрополит Флавіан 29 травня 1915.


ОСОБИСТОСТІ
♦  Дмитро Дмитрович Мартинов (1915 – 2007 рр.) — підполковник Робітничо-селянської Червоної Армії, учасник Німецько-Радянської війни, Герой Радянського Союзу (1945 р.).

Дмитро Мартинов народився 14 грудня 1915 року в Харкові. У 1937 році був призваний на службу в Червону Армію. У 1939 році він закінчив курси середнього командного складу. З серпня 1941 року — на фронтах Великої Вітчизняної війни. До осені 1944 року майор Дмитро Мартинов командував 305-м батальйоном морської піхоти 83-й морський стрілецької бригади 46-ї армії 2-го Українського фронту. Відзначився під час форсування Дністровського лиману. Під керівництвом Мартинова батальйон успішно переправився на зайнятий противником берег лиману і захопив на ньому плацдарм, після чого утримав його, відбивши велику кількість ворожих контратак. Згодом, в ніч з 7 на 8 грудня 1944 Мартинов на чолі десантної групи висадився в районі міста Вуковар і захопив залізничну станцію і вузол шосейних доріг, знищивши 18 танків і велика колічетсво солдатів і офіцерів противника.

1945 року майор Дмитро Мартинов був удостоєний звання Героя Радянського Союзу .

За час війни Мартинов був тричі поранений, останній з них — важко. У 1945 році він у званні підполковника був звільнений у запас по інвалідності. Проживав спочатку в Харкові, але незабаром переїхав до Красноярська. Помер 27 січня 2007 року, похований на Алеї Слави кладовища Бадалик в Красноярську.