Історія Харкова. 1918
- 1919 рр.

1918 РІК

ПОДІЇ

♦    У Харкові 9–12 лютого 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька Радянська Республіка в складі РРФСР із столицею в Харкові.

♦    9 лютого 1918 року між урядом УНР та німцями був підписаний Брестський мирний договір, за яким визнавалась українська адміністрація над Харковом.
Після підписання 9 лютого Брестського мирного договору між урядом УНР та німцями, 7 квітня у Харків вступив Запорозький корпус під командуванням полковника УНР П. Болбочана, який за згодою генерала Зураба Натієва призначив тимчасовим харківським губернським військовим комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) командира 4-го Запорозького полку імені Б. Хмельницького полковника А. Шаповала.
Одночасно місто покинув більшовицький уряд Артема, котрий переїхав спочатку в Луганськ, а потім 28 квітня 1918 року евакуювався за Дон у Росію.
3 травня харківські газети опублікували «Грамоту» гетьмана Скоропадського, згідно з якою відновлювалися в повному обсязі і всі розпорядження колишнього Українського уряду, і скасовувалися розпорядження Тимчасового Уряду. Увечері того ж дня на надзвичайне засідання зібралася міська дума; переважно висловили довіру новообраному гетьманові.
З 3 по 9 травня в Харкові багаторазово вводилася комендантська година з обмеженням переміщення по місту.
11 травня в Харківському оперному театрі зібрався губернський з’їзд Союзу хліборобів (політичної партії, яка привела до влади Скоропадського) під керівництвом її харківських перших осіб: князя Голіцина та Сасс-Титовского. Загальні збори хліборобів Харківської губернії висловили свою підтримку «створеної на Україні твердої влади».
Влітку 1918 року в гетьманському Харкові перебувало близько 12 000 офіцерів, існувала сильна офіцерська організація, в «батальйоні» якої складалося близько тисячі осіб. Крім того, були списки ще близько 2 тисяч проживавших в місті офіцерів, не втаємничених у організацію, але які вважалися надійними. Схожі, але більш дрібні організації існували в інших містах Харківської губернії.
За гетьманату в Харкові стояв німецький гарнізон. Командувачем німецькими військами в Харкові був генерал Менгельбір.
Революція листопада 1918 року в Німеччині вивела німців з Першої світової війни, що призвело до завершення німецької окупації території України. У 10-х числах листопада 1918 року німецькі війська почали залишати Харків. Розрізнені, розкидані по всій Україні, гетьманські сили, залишившись без німецької підтримки, були захоплені зненацька. Одні підрозділи просто розбігалися, інші, розуміючи безнадійність опору, визнавали владу Директорії. Влада в Харкові тимчасово перейшла до корпусу Болбочана.
З 3 січня 1919 року в місті була відновлена Радянська влада (ДКР, з кінця лютого — УРСР), що протрималася до 24 червня 1919 року. (за матеріалами Вікіпедії)


1919 РІК

ПОДІЇ

♦    10 березня 1919 року у Харкові був затверджений прапор УССР. 

♦   У червні 1919 відбулася Харківська операція — військово-стратегічна наступальна операція ЗСПР, в ході якої білогвардійці 25 червня зайняли Харків, готуючись продовжувати свій наступ на північ. Повселюдні козацько-селянські повстання дезорганізували тил Червоної армії. Особливо великого розмаху набули Григорівське повстання, що привело до загальної військово-політичної кризи УРСР у травні 1919 р., та Вешенське повстання на Дону. На їх придушення були кинуті великі сили РСЧА, в боях з селянами-повстанцями солдати червоних часто виявляли нестійкість. У виниклих сприятливих умовах Добровольча армія розгромила протистоявших їм силам більшовиків і вийшла на оперативний простір. Жорстокий комуністичний режим на малоросійських землях ставив ЗСПР у вигідне положення. На початку червня почалася підготовка по прориву оборони Харкова. 

    До другої половини червня 1919 основні сили Добровольчої армії (більша частина сил 1-го армійського та 3-го Кубанського кінного корпусів — 6 піхотних і кінних дивізій) під командуванням генерала В. З. Май-Маєвського впритул наблизилися до Харкова, який контролювала Червона армія, і почали готуватися до штурму. Основний наступ на місто розвивався силами 1-го Армійського корпусу генерала А. П. Кутєпова з півдня та південного сходу. 
20 червня почався концентрований наступ на Харків, з боку Вовчанська, Чугуєва, Змієва та Лозової. 
З 20 червня на підступах до міста зав’язалися бої біля залізничної станцій Лосєве, а потім в районі паровозобудівного заводу (нинішнього заводу ім. Малишева). В цей же час сили червоних зайняли оборону біля станції Основа, кілька атак білих на станцію виявилися відбитими. Великі втрати поніс зведено-стрілецький полк Добровольчої армії. 
Вирішальну роль у прориві оборони Харкова зіграли Дроздовські частини 1-го Армійського корпусу під командуванням полковника А. В. Туркула, перекинуті під Харків залізницею з району Ізюма та Балаклії. Висадившись 23 червня 1919 року з вагонів за кілька кілометрів до великої вузлової станції Основа, дроздовці ранком 24 червня атакували позиції червоних у станції, відкинули їх, і переслідуючи відступаючих по залізничній гілці до станції Харків-Левада, перейшли річку Харків по дерев’яному мосту у харківської електричної станції. Перейшовши міст, сили білих увійшли в центральну частину міста по вулиці Ковальській. 
Найбільш запеклий опір вступником місто дроздовці справив на центральних вулицях міста червоний броньовик «Товариш Артем» (командир — Є. Станкевич). Броньовик був закиданий гранатами і був захоплений білими, а його екіпаж, що складався з 4-х матросів, покинувши машину, спробував сховатися, але був спійманий дроздовцями і тут же в присутності народу розстріляний на Миколаївській площі біля стіни Харківської міської думи (нинішньої міської ради) . За радянських і нинішніх часів пам’ять екіпажу броньовика відзначена меморіальною дошкою на будинку міськради. До 9 години центр міста був вже зайнятий військами Добровольчої Армії. Подальшому їх просуванню було виявлено опір більшовиками, що засіли на Холодній горі, де ними були встановлені батареї та приховані в зелені гори кулемети. Після недовгої перестрілки добровольці гарматним вогнем змусили замовкнути батареї червоноармійців і крок за кроком під кулеметним та рушничним вогнем очистили гору від останніх загонів більшовиків. Залишки червоної армії відступили по Григорівського шосе, так як всі залізничні колії були перерізані ще вранці. Цим пояснюється і поспішність, з якою запізнілі комісари покидали вдень в автомобілях Харків. 
Населення міста виявило вступившим військам самий радісний прийом. Вступаючих засипали квітами та зустрічали оваціями. До пізньої ночі на вулицях збирався народ, обговорюючи події. 
   Основні сили Добровольчої армії вступили в місто на наступний ранок, 25 червня 1919 року, по відкритому дроздовцями шляху і висадилися на Південному вокзалі, захопивши по дорозі після короткої сутички залишені червоними на вокзалі бронепоїзда та бронеплощадки. Потім війська пройшли парадним маршем у бік центру міста по вулиці Катеринославській (нинішній Полтавський Шлях). На чолі військ йшов командир дроздовців генерал В. К. Вітковський
25 червня А. Я. Пархоменко, який прийняв на себе командування червоними військами гарнізону, з добірним загоном харківських комуністів, курсантів і моряків заволодів привокзальним районом міста. Не отримавши підтримки з боку інших військ, які відійшли від Харкова, його загін до ранку 26 червня залишив місто, прорвавши кільце оточення. 
Істотну роль у взятті Харкова білими зіграв рейд Терської дивізії генерала С. М. Топоркова по тилах Червоної Армії. Безупинно наступаючи і витісняючи перед собою частини 13-й і 8-ї армій, Терська дивізія взяла 15 червня 1919 року Куп’янськ, і потім, обійшовши Харків з півночі та північного заходу, відрізала повідомлення харківської групи більшовиків на Ворожбу і Брянськ та знищила кілька ешелонів підходивших підкріплень, захопивши в полон велику групу комісарів. Дивізія вийшла до 21 червня на Бєлгородське шосе в районі сучасного Лісопарку і несподівано спробувала атакувати Харків з півночі. Але, під натиском броньовиків червоних вона змушена була відступити на північ, втративши частину артилерії та обозного майна, в районі сіл Довжик та Золочів зійти в сторону з основної дороги і пропустити повз себе великі маси радянських сил, які відступали з міста на північ. 
У результаті взяття Харкова Добровольча Армія знищила сильний вузол опору червоних (названий Ворошиловим «Червоним Верденом» за його неприступність) на шляху до Москви; захопила величезні трофеї: бронеавтомобілі, бронепоїзди, кулемети, амуніцію та боєприпаси; опанувала важливим промисловим центром. 
Таким чином ЗСПР захопили не тільки важливий в стратегічному відношенні місто, але також поповнили свої ресурси і отримали можливість використовувати промисловий потенціал Харкова. А вже 3 липня Денікін оприлюднить свою Московську директиву і почнеться Похід на Москву. (за матеріалами Вікіпедії)

♦ 19 грудня 1919 року Харків був оголошений столицею УССР. Місто залишалося столицею до 1934 року.

ОСОБИСТОСТІ

♦   Масс Вадим Семенович (1919-1986) - радянський кінооператор і кінорежисер . Лауреат Сталінської премії ( 1951). Вадим Мас народився 14 березня 1919 року в місті Харків, Україна. Закінчив операторський факультет ВДІКу ( 1942). Фронтовий кінооператор . Після війни працював на Ризькій кіностудії оператором і режисером документального кіно. З 1956 оператор художніх фільмів. Знімав фільми- опери у В . М. Горіккер і гостросюжетні стрічки у А. М. Неретніеце . Був режисером -постановником , спільно з Я. Г. Ебнер , єдиного свого ігрового фільму - комедії « Останній шахрай ». Помер 19 грудня 1986 в Ризі.

♦    Кульчицький Михайло Валентинович (22 серпня 1919, Харків — 19 січня 1943, Трембачеве) — український поет. Походить з родини колишнього ротмістра царської армії, котрий теж був літератором. Закінчив десятирічку, працював теслярем, згодом креслярем на Харківському тракторному заводі. Ходив у гурток поетів при Харківському будинку піонерів, де познайомився з Борисом Слуцьким. Проучився рік в Харківському університеті, переведений на другий курс Літературного інституту ім. Горького, по класу Іллі Сельвінського — поїхав по запршенню товариша Бориса Слуцького, тоді ж давав уроки в одній з московських шкіл.

   Перший його вірш було опублікувано 1935 року в журналі «Піонер». В Москві входив до літературного «Гуртка друзів», також там були Павло Коган, Микола Майоров, Сергій Наровчатов, Давид Самойлов.
З перших днів Другої світової війни в лавах Радянської армії — у московському винищувальному батальйоні; в жовтні батальйон розпустили, повернувся до навчання. З четвертого курсу виїхав до фронтової газети.
У грудні 1942 року він закінчив кулеметно-мінометне училище і в званні молодшого лейтенанта відбув на фронт.
19 січня 1943 року командир мінометного взводу молодший лейтенант Кульчицький загинув в часі Сталінградської битви — в бою під селом Трембачеве Новопсковського району.
Його ім’я вибите в Пантеоні слави Волгограда на Мамаєвому кургані.
Його сучасники вважали Кульчицького наступником Маяковського. Вірші, створені ним в армії, не збереглися. 1989 року на будинку, де він жив, встановлена пропам’ятна дошка. 1999 року дошка була знищена вандалами; оновлену дошку врочисто відкривав поет Євген Євтушенко.